Читать онлайн книгу "На коні й під конем. Блакитна дитина"

На конi й пiд конем. Блакитна дитина
Анатолiй Андрiйович Дiмаров


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Анатолiй Дiмаров (1922–2014) – вiдомий украiнський письменник, мемуарист, лауреат Шевченкiвськоi премii (1981). У дитинствi пережив Голодомор в Украiнi 1932–1933 рокiв, воював на Пiвденно-Захiдному фронтi, побував в окупацii, командував партизанським загоном, отримав поранення. Увесь цей життевий досвiд пiзнiше вiдбився у творах письменника, зокрема й у захоплюючих книжках для дiтей.

В автобiографiчних творах «На конi й пiд конем» i «Блакитна дитина» розповiдаеться про дiтлахiв передвоенних рокiв. Ось уже кiлька поколiнь читачiв радiють i сумують, ростуть i дорослiшають разом iз головним героем Толиком. І якщо на перших сторiнках книжки вони знайомляться iз звичайним маленьким хлопчиком, в мiру слухняним, в мiру бешкетним, то розлучаються вже з солдатом, який за один день зрозумiв, що таке вiйна, людське життя i смерть. Ця правдива i неймовiрно лiрична iсторiя, часом весела, часом сумна, безперечно, буде цiкава кожному читачевi, спонукаючи до осмислення життя.





Анатолiй Дiмаров

На конi й пiд конем. Блакитна дитина



© Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1973,1968

© Видавництво «Фолiо», 2010




Частина перша. Через мiсточок





Бiля вiкна


Мама iде на роботу, а ми залишаемось удвох: я i мiй брат Сергiй. Менi – п’ять рокiв, братовi – два.

Велика кiмната з глиняною долiвкою i широкою дубовою лавою пiд стiною, старенький стiл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев’яне лiжко, де ми спимо втрьох, – оце й усi нашi достатки. Та ще бiля дверей стоiть висока бодня з борошном. Дуже цiкаво видиратися на неi i дмухати в те борошно: по сипучiй поверхнi бiгають довгастi ямки, зриваеться завiрюхою бiленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу i смикае мене за ногу, щоб я поступився мiсцем.

Але найцiкавiше мiсце в кiмнатi – едине невелике вiконце в чотири шибки.

Надворi – люта зима, намело величезнi кучугури, все покрилося бiлим, навiть люди, що iнодi заходять до нас, сивi од iнею. Мама йде в школу, а ми вiдразу кидаемося до вiкна, щоб ще раз побачити ii, окутану бiлим туманом.

Ми давно подiлили нижнi шибки: лiва – Сергiева, права – моя. За нiч вони обростають грубою кiркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого нiжно-бiлим снiжком. Коли цей снiжок обережно лизати, то вiн холодний i трохи солодкий на смак. А як почнуть дубiти язики, тодi краще хукати на шиби.

Спершу з’являеться кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшае й ширшае, а посерединi – свiтлiшае й свiтлiшае, тоншае й тоншае кiрочка льоду, доки не заголубiе, неждано й казково, омите тоненькою водяною плiвкою скло.

Тепер треба лише пильнувати, щоб вiконця не замерзли. Мороз обкидае по краях голчастi вiзерунки, i досить зазiватися, як вони поснуються довкола, наче слiди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченоi краси лiсом i мiниться, i виблискуе, i спалахуе тисячами кольорових вогникiв.

Ми поприлипали до вiкна i крiзь блакитнi кружальця дивимося на високi снiговi замети, що iскряться пiд сонцем, на запушенi iнеем дерева, якi немов понадягали теплi хустки, на застиглi дими понад хатами.

Згодом дерева й снiги починають червонiти. Темнiшають, видовжуючись, фiолетовi тiнi попiд заметами, а вiкна загоряються червоним.

Хата теж наповнюеться холодними тiнями. Вони спершу кубляться пiд лавкою, столом, лiжком, сизуватi й непевнi, а потiм починають потихеньку скрадатися на середину кiмнати, здаеться, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб’ються пiд лаву.

Та чим бiльше кривавиться снiг i видовжуються тiнi надворi, тим густiшi, темнiшi, нахабнiшi тiнi у хатi.

Я намагаюся не оглядатись. Щiльнiше тулюся до вiконця, все завзятiше хукаю в синювату вже шибу. Робиться моторошно: наче хтось, великий i патлатий, тихенько ворушиться за плечима. Боюся оглянутись, i водночас наростае непоборне бажання оглянутися назад.

– У мене е гостра шаблюка, я сильний! – голосно кажу я, щоб налякати того, що причаiвся за спиною.

– І в мене е шаблюка, – тоненьким голоском вiдгукуеться Сергiйко.

– Я нею аж сто вовкiв порубав! – вихваляюсь я, сторожко прислухаючись, чи не заворушиться перелякано т о й. – І ще сто порубаю!

– Ги-и-и! – несподiвано починае пхинькати брат. – Хочу спати… Ги-и-и!

Мушу вiдiрватися од вiкна, що вже згасло й посiрiло. Беру дерев’яну шаблюку, оглядаюся назад.

У кiмнатi вже зовсiм темно, особливо внизу. Той, що стояв за плечима, кудись зник: певно, заховався пiд лавку. Чекае, доки я злiзу на долiвку, щоб вхопити мене за ноги волохатими руками. Сторожко прислухаюся, наставивши перед собою шаблюку.

А Сергiйко тягне свое:

– Хочу спати!.. Ги-и-и!..

Хоч-не-хоч, а треба злазити. Нагинаюся й починаю сiкти шаблюкою попiд лавкою. Вимахую довго, тикаю в усi куточки, доки не починае болiти рука. Якщо вiн там i був, то вже лежить порубаний, стiкаючи чорною кров’ю.

Зiскакую на долiвку. Брат обхоплюе мене руками й ногами, тулиться до мого плеча. І незвична войовнича наснага оволодiвае мною. Хочеться, щоб зараз став передi мною т о й, я б смiливо кинувся на нього, захищаючи брата, що довiрливо тулиться до мене.




Сторожиха


Мама тяжко захворiла. Їi повезли до мiста, а ми залишились удвох.

Сидимо i тихенько рюмсаемо: вiд жалю за мамою, вiд страшенноi самотностi, вiд того, що ми нiкому не потрiбнi.

До кiмнати заходить сторожиха – товстелезна тiтка iз завжди сердитим обличчям. Часто-густо, коли поблизу немае мами, сторожиха ловить якогось учня-бешкетника i лупцюе його мокрою ганчiркою. Учнi ii дуже бояться, а мама свариться з нею. І ми щиро дивуемось маминiй хоробростi: адже вона така маленька супроти сторожихи!

– Чого це ви соплi розвiшали?! – гримае вона на нас. – Отакi великi парубки, женити скоро!

«Парубки» перелякано замовкають, приглядаючись, чи не тримае сторожиха за спиною мокроi ганчiрки.

Вона починае прибирати в кiмнатi, а важке, наче висiчене з темного каменю, обличчя стае ще сердитiшим.

– І iсти дiтям нiчого… Тiлiгенцiя драна! – лае когось сторожиха, никаючи по закутках. Дiстае пшоно, хлiб, скоринки сала й довго стоiть над тим добром, скептично закопиливши губу.

Виходить так же несподiвано, як i зайшла. А ми, голоднi, як вовченята, дивимося на пшоно i хлiб, боячись поворухнутися: нам здаеться, що сторожиха стоiть з ганчiркою пiд дверима, тiльки й чекаючи на те, щоб ми полiзли до хлiба.

Знову в дверях – сторожиха. В однiй руцi – глечик, а в другiй – вузлик. Дiстае по пирiжку, наливае молока – iжте, кошенята!

Пирiжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне i дуже смачне. Сергiй присмоктуеться до важкоi череп’яноi чашки, довго сопе в неi, i пузце його росте на очах. А коли вiдриваеться, то в нього через увесь лоб – пiдкова з бiлоi пiни.

– Холосе! – задоволене тягне Сергiйко. Оченята його стають маленькi та соннi.

Я дивлюся поверх чашки на сторожиху, що сердито чистить картоплю, вона вже не здаеться менi такою страшною, як пiвгодини тому.

Минае кiлька днiв. Сторожиха приходить щодня: полаяти «тiлiгенцiю», прибрати в кiмнатi, зварити нам iсти. І кожного разу приносить домашнього гостинця: пирiжок, пампушку чи корж iз вкрапленим салом, що смачно хрумтить на зубах.

Інодi сiдае навпроти нас, пiдпирае пiдборiддя рукою, тихенько зiтхае. В такi хвилини обличчя ii стае лагiднiшим, не таким уже суворим, хоч я нiколи не бачив, щоб вона посмiхнулася або розсупила брови.

– Забрала б я вас до моiх песиголовцiв, так матiнка ж ваша… – сказала якось вона, i я, обпалений несподiваною пекучою тугою за мамою, за ii ласкавими руками i милим, рiдним голосом, не витримав – голосно схлипнув.

На мою голову лягла важка, огрубiла долоня. Нiчого не говорила сторожиха, навiть не пестила, як то робила мама, а просто тримала руку на моiй головi.




Двадцять копiйок


Одного разу знайома вчителька Г алина Петрiвна дала менi листа i попросила вкинути в поштову скриньку.

Я йшов вулицею, мало не трiскаючись вiд пихи. Здавалося, всi знають, куди я йду, що несу, i з повагою дивляться на мене. Стискаю у лiвiй руцi листа, а в правiй – довгого патика, пильнуючи собак.

Ось i сiльрада. Видираюся на ганок, потiм – на поручнi i опускаю листа до скриньки. Назад я вже iхав верхи на патиковi.

Г алина Петрiвна похвалила мене i пообiцяла дати, коли буде зарплата, двадцять копiйок.

З того часу я щодня бiгав до крамницi i довго стовбичив бiля прилавка, оглядаючи звабливi речi, що iх можна було купити за двадцять копiйок. Крамар згодом дiзнався про скарб, що мав звалитися на мене, i охоче вступав у розмову. Вiн бiдкався, що не вистачить краму, що доведеться, мабуть, спецiально посилати гарбу до району.

Пiд’юджуваний отакими розмовами, я врештi вирiшив купити собi кiлька блокнотикiв, олiвцiв i фарби. Сергiйковi – барабан, а на здачу – цукерок.

Тепер тiльки треба дожити до зарплати.

Я вивiв на клаптиковi паперу стiльки паличок, скiльки залишалося днiв до зарплати, i щодня закреслював по паличцi. І чим менше залишалося паличок, тим бiльше наростало в менi святкове нетерпiння.

В переддень зарплати бiгав до крамницi запитувати, чи буде завтра вiдчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав i нарештi повiдомив, що завтра таки вихiдний (серце мое провалилося в безодню вiдчаю), але заради такого покупця вiн, так тому й бути, вiдчинить крамницю!

Настав довгожданий день. Схопившись до схiд сонця, я вiдразу ж закреслив останню паличку i став чекати на Галину Петрiвну.

Ще нiколи час не тягнувся так повiльно. Наче йому поперебивало ноги, i вiн, охкаючи та стогнучи, котив угору важкенне сонце, доки тiнь пiдi мною стала темною та куцою. Я стояв бiля ворiт i, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посiрiлу вiд куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрiвну. А поруч нетерпляче тупцявся Сергiйко, чекаючи на барабан.

Галина Петрiвна прийшла разом iз мамою. Була весела та привiтна, як i завжди, а я не вiдводив од неi погляду, чекаючи обiцяного.

– Ти чого так на мене дивишся? – запитала вчителька.

Я почервонiв i одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копiйок, бо навiть не мiг допустити, щоб Галина Петрiвна забула про них. Адже оцей тиждень я тiльки й снив ними!

І коли вона пiшла, я довго заглядав на стiл, чи не лежать там обiцянi грошi.

Кiлька годин я сидiв у кутку, гiрко роздумуючи, що не матиму нi блокнотiв, нi фарб, нi олiвцiв. Пригадав обiцянку крамаря спецiально для мене вiдчинити крамницю, i образа на Галину Петрiвну потроiлася.

Потiм я зважився. Вирвав iз зошита чистий аркуш i довго сидiв, старанно виводячи кожне слово. Закiнчив i ще раз перечитав:

«Сiльрадi.

Хай Г алина Петрiвна вiддасть двадцять копiйок, що не вiддае. Толiчка».

Голова сiльради сидiв за столом i читав газету. Незважаючи на спеку, вiн був у кожушку, а чорна кудлата шапка лежала поруч. Я зупинився перед столом, терпляче чекаючи, поки голова мене помiтить.

Ось вiн повернув до мене почервонiле вiд натуги обличчя, витер долонею чорнi вуса, що звисали донизу, i здивовано запитав:

– Ти як сюди потрапив?

– До вас, – тихенько промовив я, не спускаючи з нього заворожених очей. Менi стало страшно – такi великi були i стiл, i голова, що звiвся на весь зрiст, щоб краще мене розгледiти.

– А чий ти такий, метелику?

– Учительчин.

– Чого ж вона хоче, мати твоя?

Хотiв пояснити, що це хочу я, але язик мiй наче прирiс до пiднебiння. Тодi я мовчки простягнув заяву.

Голова сiв, схилившись над папiрцем, i обличчя його знову натужно почервонiло. Вiн довго ворушив губами, розбираючи моi каракулi, потiм, не розумiючи, подивився на мене.

– То це ти написав?

– Я.

– То чого ти хочеш?

Вислухавши мене, голова аж упав на стiлець, затрусився вiд смiху.

– Пилипе!.. Ох, Пилипе! – стогнав вiн знесилено, вiдмахуючись од мене рукою. – Іди-но сюди, Пилипе!

Зайшов Пилип, височезний парубiйко з олiвцем за вухом i рябим, як ластiв’яче яйце, обличчям. Прочитавши заяву, вiн весело заблимав на мене бiлими вiями, а потiм теж розреготався.

Я стояв насупившись. Не мiг зрозумiти, що ж тут смiшного: ажде все, написане в заявi, було правдою, аж нiяк не веселою для мене.

– Ну котись, малий, додому, – промовив голова, витираючи шапкою веселi сльози. – Або зажди…

Загорнувши полу кожушини, вiн довго нишпорив у кишенi, аж ось простягнув до мене руку.

На широкiй, покритiй грубезними мозолями долонi, посеред дрiбно накришених тютюнових корiнцiв казково блищали двадцять копiйок. Затамувавши подих, не вiрячи своему щастю, я простягнув тремтячу руку, обережно взяв срiбну монету i мiцно затиснув у кулацi.




Ванько


Його ми побачили на греблi ставка, пiд великою дуплистою вербою. Спустивши до води босi, посiрiлi вiд «курчат» ноги, вiн часто вимахував довгим прутом з прив’язаною до нього суровою ниткою.

На ньому були замалi вже штанцi, збляклi вiд сонця та часу, подерта на лiктях синенька сорочка i бриль без дна, зате з широкими крисами. Дiловито пiдшморгуючи кирпатим носом, хлопчина завзято хвиськав по водi довгою ниткою.

– Вiн рибку ловить? – запитав у мене брат, дивлячись круглими оченятами на воду.

Хлопець ще заповзятiше замахав лозиною.

– Нiчого вiн не ловить! – голосно заперечив я.

– Нi, ловлю, – вiдповiв незнайомець хрипким баском. – Я вчора отаку-о впiймав! – якомога ширше розвiв вiн руки. – Вона я-ак учепиться зубами!..

Зацiкавленi, ми пiдiйшли до нього, посiдали на греблi. Внизу, наче в зеленому дзеркалi, вiдбилися нашi обличчя, І було дуже цiкаво i трохи страшно – ану ж упадем! Там жили веселi плотвички i великi вусатi соми, вiдлежувалися в намулi ледачi карасi i повзали страшнi, схожi на гадюк, в’юни; а ще далi, аж на серединi ставу в найглибшiй ковбанi, сидiв схожий на величезну корягу дiд-водяник. Нам дуже хотiлося, щоб хлопчина впiймав рибину, i ми сидiли, принишклi, не вiдриваючи очей вiд води.

Сидiли довго, доки хлопчина, хвисьнувши востанне, сказав:

– Немае риби. Поховалася. То, мабуть, грiм буде.

І задер до неба голову.

Ми теж подивилися вгору, i хоч небо було чисте, все ж той грiм здався досить ймовiрним.

– А то нащо? – запитав я, показуючи на вузол на кiнцi нитки.

– Ги, дурний! То ж щоб риба не обшморгнулася! – пояснив хлопчина. – Ось приходьте завтра, будемо рибу ловити.

Другого дня ми вже втрьох завзято вимахували лозинами, хвиськали нитками по водi. Риби не навудили, зате подружилися з Ваньком.

Дивний хлопець був той Ванько. Досить було менi чи братовi згадати маму, як вiн одразу ж перебивав нас розповiддю про власну матiр.

– Це мама дала, – казав я, частуючи товариша шматочком цукру.

– А моя мати отаких-о пирогiв напекла! – розводив руками Ванько. – Та смачнi-пресмачнi!

– А нам не принiс! – з докором мовив я.

– Бо я iх зразу ж з’iдаю, – зiтхав Ванько. – Бо мати каже, щоб я бiльше iв… – Дивiться, якi менi мати нашила, – хвастався вiн червоними латками на лiктях. – Вона менi каже: «Скидай, Ванько, сорочку, я тобi полатаю…»

– Тебе мати не сварить? – цiкавився я.

– Нi, – крутив головою Ванько.

– І не б’е?

– Нi.

– А коли чашку розiб’еш?

Вчора ми з братом пили молоко i, зчубившись, розбили чашку. Нам таки добре перепало од мами.

– І тодi не б’еться! – твердо вiдповiв Ванько. – Моя мати найкраща у свiтi!

Хоч нам i важко було погодитись з останнiм твердженням товариша, однак дивуватися такiй незвичнiй мамi була неабияка причина.

Якось Ванько прийшов до нас, i ми довго гралися вдома. Коли ж за дверима почулися знайомi кроки i залунав найме-лодiйнiший для нас мамин голос, я i брат наввипередки кинулися до неi. Схилившись до нас, мама усмiхалася люблячими очима, ласкаво запитувала, чи ото вже так ми скучили за нею, i я, сповнений гордощiв за свою маму, переможно оглянувся на Ванька.

Вiн сидiв, зiщулений, мiцно стуливши губенята, i не вiдривав од нас потемнiлих, ревнивих очей. Зустрiвшись з моiм поглядом, Ванько скривився, зiрвався на ноги, вибiг iз хати.

Я знайшов його аж на греблi, пiд отiею вербою, де ми колись ловили рибу. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спiдницю, Ванько тихенько плакав…




Не хочу раю


В один з лiтнiх днiв мене i брата застукала посеред степу гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотiли твердою степовою дорогою, а за нами рухалася сиза стiна, схожа на спущенi пасма забрудненого льону. Чорнi хмари, що наче кипiли у величезному казанi, перевернутому догори дном, раз по раз гадючилися слiпучими блискавицями, i оглушливий трiскiт ще бiльше пiдганяв нас.

Степ попереду здавався ще безмежнiшим, а ми – наче двi пилинки, що загубилися в його освiтленому сонцем просторi.

Ось нас обiгнала прозора тiнь i помчала вперед; потiм ще одна, темнiша i важча, аж прогнувся пiд нею степ; свиснув навздогiн вiтер; дзвiнко розплескалися першi краплини, i дорога стала наче подзьобана вiспою. А позаду, прориваючись крiзь безперервне громовиння, наростав i наростав всепоглинаючий шум водяноi стiни. Той шум був найстрашнiший: здавалося, велетенська хвиля ось-ось наздожене нас, захльосне, закрутить у божевiльному вирi.

– Агей!

Дзвiнкий хлоп’ячий голос пролунав так несподiвано, що ми вiдразу зупинилися.

– Сюди давай! Сюди-и-и!

Лише тепер помiтили ми за сотню крокiв вiд дороги невеликий глинобитний сарайчик з напiвзруйнованими стiнами i бiлу постать, що, пiдстрибуючи, вимахувала руками. Круто звернувши, ми помчали стернею.

Ледве вскочили в халупу, як вiдразу ж зашумiла, заплюскотiла степова злива. Стало темно, як уночi. Притулившись до стiни, ми стояли, приголомшенi нестримною стихiею, що наче заповзялася затопити землю.

Першим порушив мовчанку хлопець, в якому я впiзнав сина сусiди – Миколу.

– Скоро пройде, – упевнено сказав вiн, виставляючи голову в пролом стiни. – Бульки танцюють.

Я теж обережно виставив голову надвiр. По численних озерцях, що заливали стерню, рясно стьобали краплини, ви-сканували, немов справдi танцюючи, бульки. Вони то зникали, то знову появлялися на неспокiйних поверхнях калюж. Менi було не зрозумiло, чому оцей танець мав провiщати кiнець зливи, але Микола на два роки старший од мене, отож я не мiг сумнiватися в правдивостi його слiв.

– Ну, зараз Ілля покотиться, – сказав Микола, коли злива почала стихати. – Скидайте картузи! – крикнув вiн, повернувши до нас налякане обличчя.

Ми позривали кашкетики, а Микола одiйшов вiд пролому, забився в найтемнiший куток. В ту ж мить, наче накликана його словами, мiж хмарами й степом слiпучо замиготiла тонка ламана стрiчка, i страшний гуркiт пригнув нашi голови.

– Ставайте на колiна! – закричав Микола, i не встигли ми попадати бiля нього, як знову блиснуло, трiснуло. Кинуло нас на Миколу.

– Свят, свят, свят! – захрестився Микола, дивлячись побiлiлими очима на миготливо-слiпучий пролом у стiнi. – Господи, Сусе Христе, помилуй нас, царице небесна, спаси нас, великомученице Варваро, моли Бога о нас!

Хрестився i кланявся, стукаючи лобом об встелену курячим послiдом долiвку, а ми, оглушенi несамовитим громовинням, тулилися один до одного i тремтiли вiд страху.

– А ви чого! – закричав сердито Микола. – Що, я за вас хреститися буду?!

Я i брат дружно замахали руками, застукотiли лобами об м’яку долiвку. Наляканi, робили це так запопадливо, що, коли гроза прогуркотiла на захiд, передi мною ще довго хилиталася вгору i вниз залита водою стерня.

Так сусiдський Микола почав прилучати нас до релiгii. Затамувавши подих, слухали ми про Бога та янголiв, про чортiв i святих, про пекло i рай – всю оту бiблiйну премудрiсть, що нею був напханий Микола.

Уроки не минали даремно. Потай вiд мами ми хрестилися на нiч, хрестили i маму, коли вона поверталася до нас спиною, бо не хотiли, щоб вона потрапила в пекло. Хрестили й кота.

Я часто мрiяв про рай. Просто неймовiрним здавалося, що рай увесь в садах з золотими та срiбними яблуками, що немае в ньому злих собак та сторожiв, якi за якесь там червиве яблуко шмагають кропивою.

Потiм ще хотiв мати крила. Великi, як у гусака, щоб лiтати, наче янгол.

Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити в рай, неодмiнно треба померти. А вмирати чомусь не хотiлося. Навiть Миколi, хоч вiн сам переконував нас, що райське життя набагато краще вiд земного.

Якось Микола сказав, що до раю можна потрапити й живцем, тiльки для цього треба стати святим.

Може, менi зрештою i вдалося б прилучитися до лику святих, якби не один випадок.

Була у Миколи баба, яка доживала свiй вiк у старшого сина. Весь час лежала вона на печi, прогрiваючи натрудженi костi, i лише в гарячi лiтнi днi виповзала на сонце. Постогнуючи i хриплячи, дивилася вона безбарвними, байдужими очима, i менi здавалося, що баба слiпа.

– Ох, Господоньку, коли ти вже забереш мене, рабу твою, до себе! – раз по раз благала вона.

Ми, принишклi, сидiли коло неi, розглядаючи i потемнiлу та звислу, наче з чужого обличчя, шкiру на лицi, i запалий рот з чорним зубом-пеньком, що ним баба перетирала хлiб, i висушенi працею руки. Трохи зiгрiвши старечi немочi, баба завжди починала розповiдати нам казки та релiгiйнi iсторii. Часто замовкала i довго шамкала беззубим ротом, а потiм нiяк не могла пригадати, про що ж вела мову. Якось вона заговорила про рай.

– І от ви, рабенята божi, – шамотiла баба, – будете там вiчно сидiти i голосочками янгольськими прославляти Господа Бога нашого…

– Як прославляти?

– Спiвати, дитинко, спiвати. Дадуть вам янголи архви у руки…

– І довго спiвати треба? – тремтячим голосом перебив я.

– Вiчно спiватимете.

Свiт померк менi в очах.

Пригадав уроки спiву у вчителя музики, який, на мого бiдну голову, був твердо переконаний, що таланти не родяться, а робляться, i що навiть ослиська можна навчити мелодiйно спiвати. Коли вiн, високий i довгобразий, повiльно заходив у клас, я припадав до парти, як припадав, мабуть, до землi перепел перед кiбцем. Та вчитель вiдразу ж знаходив мене, тикав довгим, як смичок, пальцем i трохи в нiс говорив:

– Іди до дошки.

Я покiрно виходив з-за парти, i починалися моi муки.

– До! – вдаривши камертоном по столу, командував учитель.

– До-о! – заводив я.

Учитель морщився.

– Ре!

– Ре-е! – щосили намагався я взяти вiрний тон.

– Мi!

– Мi-i!

Вище менi не вдавалося забратись. Сердито махаючи руками, учитель зривався на ноги, боляче стукав мене камертоном по лобi i знову примушував затягувати оте прокляте «до».

Кiнчалося тим, що я, ледве стримуючи сльози, заводив таке дике «мi», вiд якого вчитель злякано затуляв вуха, а клас хилився од реготу…

Отож, почувши, що доведеться спiвати i в раю, я уявив собi довготелесого бога з ненависним камертоном у руцi. Простягаючи невблаганного пальця, вiн дiстае мене з райських кущiв i примушуе голосити «до» – на потiху всьому раевi.

І якщо тут, на грiшнiй землi, все-таки була надiя спекатись отих спiвiв, то в раю вони будуть вiчними…

В той же день, збунтувавшись проти релiгii, я люто побився з Миколою. Зцiпивши зуби, з насолодою гамселив кулаком товариша, i менi здавалося, що я б’ю вчителя музики, який зiпсував менi рай ненависними спiвами.




Син учительки


Я збираюся на ковзанку.

Взуваю старi, напханi соломою маминi черевики на високих закаблуках, дiстаю дерев’яний ковзан, пiдкований товстою дротинкою, i простую городами до ставка, що виблискуе пiд зимовим сонцем велетенським дзеркалом.

Чистий лiд стугонить пiдi мною, ковзан, як живий, вириваеться з-пiд ноги, а я заповзято стрибаю, щосили вiдштовхуючись лiвою ногою i вимахуючи руками, щоб зберегти рiвновагу.

Поступово лiд усiвають дiтлахи: на ковзанах i гринджолятах, у свитках з довгими, на вирiст, рукавами i в маминих хустках, зав’язаних мiцно попiд пахвами. Пiдстрибують, ковзаються, штовхають санки, падають, пiдшморгують червоними носами, сяють освiтленими нехитрою дитячою втiхою оченятами.

Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються чотири хлопцi – багацькi синки. Всi вони в справних чумарках, у чоботях не з батьковоi чи братовоi ноги i на ковзанах, змайстрованих сiльським ковалем, – з тонкими, високо загнутими шинами, що так i врiзаються в лiд. Ось вони дружно розбiгаються i по черзi обганяють усiх ковзанярiв, у тому числi й мене.

Гордiсть моя вражена. Я починаю щосили вiдштовхуватись од льоду, намагаючись iхати врiвень з багацькими синками…

Захеканi, ми зупиняемось аж у кiнцi ставка.

– А ти нiчого iхав! – зверхньо кидае найстарший iз них, Василь, дивлячись на мене сiрими банькуватими очима.

Важко переводячи подих, я лише киваю головою.

– То ми тихо iхали! – заперечуе iнший.

– Все одно нагнав би! – не здаюся я.

Василь раптом вiдгортае полу чумарки, дiстае величезний бiлий пирiжок i пiдносить до рота. Лице його вiдразу стае непривiтне й похмуре, наче вiн боiться, що хтось може поласу-ватися на той пирiжок. Друзi вiдразу ж обступають його, жадiбно заглядають до рота.

– Дай менi!.. Дай!.. – починають канючити вони, i Василь, неохоче вiдламуючи по маленькому шматочку, роздае товаришам. Тi миттю ковтають i знову чiпляються до Василя, а вiн прожогом запихаеться пирiжком, мало не давлячись, ковтае великими шматками.

Наближаюсь до гурту. Страх як хочеться покуштувати того пшеничного пирiжка, i я починаю ковзати навколо них, наче прив’язаний до Василя невидимим мотузком. І чим менше лишаеться пирога, тим коротшим – мотузок.

Спокуса стае над моi сили. Повiльно пiд’iжджаю до гурту, i, вдаючи з себе якомога байдужiшого, несмiливо простягаю руку:

– І менi дай…

Василь перестае жувати. Дивиться на мене так, наче я сказав щось неймовiрне. Врештi тикае в мене пальцем, глузливо кричить:

– Дивiться, вiн просить! Син учительки, а просить!

– Ге, просить! – дружно пiдхоплюе компанiя. – Син учительки, а просить!..

Повiльно, щоб не дiзналися, як менi стало образливо, соромно й боляче, вiд’iжджаю од них. Не плачу, хоч менi дуже хочеться плакати, лише палають щоки та мiцно стискаються кулаки. А вслiд несеться, лунае на весь ставок, штовхае в спину:

– Син учительки!.. Ге-е!.. Син учительки!.. Ге-е!.. Ге-е!..




Карнавка


У крамницi появилися пугачi.

Великi, двоствольнi, з двома курками, вони приворожили хлопчакiв усього села, стали причиною палких благань i розчарованих слiз. І не один вiник походив по дитячiй спинi, не одна мати, втративши терпець, давала дзвiнкого потиличника прохачевi:

– Я тобi дам пугача, анахтемський ти сину! І який iрод привiз iх на мою голову?

А «iрод», вусатий дядько-крамар, нахилявся до нас з-за прилавка, мружив лукаве око:

– Що, хлопцi, по пугачi прийшли? Бiжiть до батькiв по грошi, бо скоро не буде. А пугачi добрячi – чи город стерегти, чи вовкiв бити. Я б сам узяв, так грошей катма, – з жалем чухав вiн потилицю.

Крамар дiставав коробку, повiльно, вимотуючи нашi душi, виймав заповiтного пугача.

Двоствольного.

З двома курками.

Тремтячими руками брали ми дорогоцiнну зброю, роздивлялися, цiлились, обнюхували з усiх бокiв.

– А стрельнути можна? – запитували найхоробрiшi.

– Е-е, того вже не можна! – простягав крамар руку за пугачем. – Чого не можна, того не можна. От гони карбованця, тодi й стрiляй собi на здоров’я.

Легко йому було казати – гони!

Одного разу мiй товариш, Микола, той, що учив нас хреститися, таемниче сказав:

– Я знаю, як пугач здобути.

Вiн довго мучив мене, доки повiв до сарая, а там, у най-темнiшому кутку, розгрiб сiно i дiстав невеликий глечик, обмотаний брудною ганчiркою. Посерединi ганчiрки темнiв довгастий прорiз.

– Що це? – здивувався я.

Товариш оглянувся, потiм нахилився до мене, таемничо прошепотiв:

– Карнавка…

І, помiтивши, що я нiчого не розумiю, вже голоснiше додав:

– Оце ось сюди копiйки кидати, а як назбираеться багато, то розбий – i маеш пугача!

– Тут уже багато грошей?

– Поки що немае, – зiтхнув Микола. – Та скоро будуть…

Сповнений поваги, я обережно взяв глечик, потрусив ним над вухом. Уявив, як забряжчать у ньому копiйки, i самому непоборно захотiлося мати карнавку.

– Дiстанемо, – втiшав Микола. – В нас у погребi глечикiв з молоком он скiльки стоiть! Вип’емо молоко, i буде карнавка. А тодi повернемо.

– Мати не взнае?

– Все одно битиме, – почухав спину Микола. – Вона в мене така: спершу поб’е, а тодi вже питае, чи не я.

Так у мене появилася карнавка.

Я заховав ii в хатi, пiд припiчком, i по кiлька разiв на день дiставав порожнiй глечик та трусив над вухом. Знову ладен був повiрити у Миколиних божкiв, аби лише вони зробили чудо i наповнили глек копiйками. Та боговi, мабуть, не потрiбна була моя дешевенька душа, бо карнавка залишалася порожньою.

Щодня я i Микола бiгали дивитися, чи е ще пугачi. Якось Микола похвалився, що вiн знайшов на стежцi аж десять копiйок, i з того часу я не одривав очей вiд дороги, розгрiбаючи босими ногами м’яку пилюгу. Серце мое солодко завмирало, менi здавалося, що ось-ось заблищить срiбна монетка.

Щоночi снився один i той же сон: наче iду дорогою, збираю повнi пригорщi гривеникiв i зсипаю до карнавки. Прокидаючись, вiдразу ж лiз пiд припiчок, та карнавка була порожньою.

Якось, прибираючи в кiмнатi, вимiв я з-пiд столу складений у кiлька разiв папiрець. Нагнувся, розгорнув i тут же сiв на долiвку, не вiрячи своему щастю: в руках були три карбованцi.

Спершу подумав, що iх, мабуть, загубила мама; але менi так хотiлося вкинути тi грошi до карнавки, що я одразу вiдiгнав цю думку. Грошi взялися звiдкiля завгодно, хай навiть звалилися з неба чи випали з вiника, тiльки не з маминих рук.

Цього разу я не залишив карнавку пiд припiчком; здавалося, що вона не досить надiйно захована. Довго носився по хатi i нарештi зарив у бодню з борошном. Та не встиг вийти з хати, як пригадав, що мама ж збиралася пекти хлiб, i вскочив назад, як на пожежу. Поспiшно вирив обсипаний борошном глечик, залiз пiд лiжко i поставив у найтемнiший куток.

Потiм, протягом дня, я раз по раз навiдувався до карнавки, щоб переконатися, що вона стоiть на мiсцi. Чомусь було жаль вiдразу взяти грошi i нести до крамницi. І хоч як менi хотiлося пугача, все ж я вирiшив ще трохи потримати грошi в карнавцi.

Увечерi прийшла мама. Забившись у куток, я насторожено пильнував, як вона перекладала зошити й книжки, шукаючи чогось на столi.

– Хто сьогоднi замiтав?

В менi все похололо.

– Ти нiчого не знаходив?

Коли б це було ранiше, я вiдразу подав би грошi. Але зараз вони лежали у карнавцi, а в крамницi чекав на мене пугач. До того ж мама не питала прямо про три карбованцi, отже, вона шукала щось iнше.

– Ну, чого ж ти мовчиш?

– Н-нi… нiчого…

Мама якось дивно подивилася на мене, але не сказала нi слова. Вона трохи постояла бiля столу, про щось думаючи, i обличчя у неi було сумне та втомлене.

– Я сьогоднi загубила три карбованцi, – врештi сказала вона. – Вони менi були потрiбнi на лiки… А тепер доведеться бути без лiкiв.

Я затято мовчав. Дуже жалiв маму, та признатися в брехнi було понад моi сили. Тим бiльше, що вона ж не запитала вiдразу про грошi.

Настала нiч. Мама сидiла бiля столу, перевiряючи зошити. Лампа була затулена газетою, щоб свiтло не падало на нас, i освiтлювала мамине обличчя. Може, вперше за свое недовге життя, розтруений iсторiею з отiею троячкою, я пильно дивився на маму. З обличчя ii не сходив втомлений вираз, i воно було таке ж запечалене, як i в розмовi зi мною.

Раптом пригадав ii слова про хворобу, про те, що отi три карбованцi призначалися мамi на лiки, i пекучий жаль здавив мое серце. Хотiлося, дуже хотiлося зiрватися з лiжка, пiдбiгти до мами i припасти до ii ласкавих рук. Та мiж нею i мною була тепер карнавка, де лежали три карбованцi.

Пiзно вночi, коли мама вже спала, я тихенько залiз пiд лiжко, дiстав з глечика три карбованцi i поклав на стiл, пiд одну з книжок.

А вранцi з похмурою насолодою четвертував на городi карнавку. Сидiв i товк на борошно черепки, хоча й знав, що Микола лупцюватиме мене за неповернений глечик.




Помста


Був у нашому селi скляр.

Невисокий, худий, з маленьким, зiбраним у кулачок обличчям, ходив вiн довгими сiльськими вулицями, вставляючи шибки. Роботи нiколи не бракувало, бо славився вiн умiнням так вставити шибку, такою замазкою прикрiпити ii, що вже i рама потрухлявiе вiд негоди та часу, а скло тримаеться, як припаяне.

Жив скляр у невеликiй кособокiй хатинi, без сiм’i, без родичiв, старим парубком, понурим та непривiтним. Розповiдали, що висватав вiн колись найкрасивiшу дiвчину на селi, поставив для неi простору хату з веселими вiкнами, та ii вже пiзнiше, в роки громадянськоi вiйни, жорстоко поглумившись, вбили бандити.

Повернувшись з армii Будьонного, скляр у той же вечiр спалив свою хату. Це стало причиною того, що на скляра почали дивитися, як на людину несповна розуму. А вiн жив вiдлюдьком i майже щонедiлi гiрко напивався.

За роботою ж скляр завжди був суворий i тверезий. Обличчя його, заросле по самi очi густою щетиною (менi здавалося, що вiн тримав у зубах велику щiтку), ставало поважним та урочистим, а очi, наче вiдлитi з надзвичайно прозорого скла, спалахували гнiвними вогниками, коли вiн бував невдоволе-ний, чи свiтилися втiхою. Перед тим, як приступити до працi, скляр завжди скидав кашкета чи шапку, хоч би який мороз був надворi.

Склив вiн швидко та вправно i майже завжди лаявся.

– Хiба це вiкно! – вигукував презирливо, тикаючи пальцем у невелику раму. – Слiпаки, а не вiкна!

Господар нiяково посмiхався, але заперечувати не смiв: у селi була вiдома склярева пристрасть до великих вiкон. Вiн навiть одвертався, коли проходив повз хату з маленькими вiкнами.

Незабаром у нас закiнчили будувати нову школу: велику, простору, з широкими та високими вiкнами. І скляр не працював бiля них, а священнодiяв. Обережно брав величезнi шматки скла, вiдмiрював, проводив алмазом – i одна за одною весело виблискували до сонця нещодавно порожнi рами.

Вставивши шибу, вiн трохи вiдходив, схиляв голову набiк, i прозорi оченята його сяяли такою неприхованою втiхою, що й ми, хлопчаки, проймалися шанобливо-урочистим настроем.

– Хата без вiкон – що людина без очей, – повчав вiн нас. – У пiтьмi жити – кажанами бути.

Затамувавши подих, стежили ми, як скляр, нацiлившись, швидким рухом алмаза проводив по склу бiлу лiнiю, не користуючись лiнiйкою. Ось вiн тихенько постукував уздовж тiеi лiнii, злегка натискав пальцями, i – трiсь! – шибка була готова.

Наша дружба за склярем, який наче переродився за цi днi, щораз бiльше мiцнiла i, може, стала б постiйною, коли б не один прикрий випадок.

Вiдпихаючи один одного, щоб краще бачити, ми з Миколою перечепилися i полетiли на велике скло, яке скляр саме збирався розрiзати. Схопилися, як обпеченi, щоб дременути свiт за очi, але розгнiваний скляр встиг влiпити нам по такому мiцному потиличнику, що ми полетiли сторчака в кропиву.

Зупинилися аж на греблi. Дзвенiло в головi, болiли потилицi, шкiра на обличчi та руках аж горiла, обжалена кропивою.

– Я йому не прощу! – буркнув Микола зi сльозами на очах. – До нових вiникiв пам’ятатиме!

Пiзнього вечора, коли вже добре стемнiло, ми пiдкралися до школи. Нiкого поблизу не було, лише на вигонi спiвали невтомнi дiвчата.

– Давай! – шепнув Микола.

Я розмахнувся i щосили пожбурив цеглину у вiкно. Трiснула рама, зi страшним брязкотом посипалося скло, ми щодуху помчали геть.

Рано-вранцi Микола забiг до мене. Очi його задоволено свiтилися:

– Пiшли подивимось, як скляр молитися буде.

Причаiвшись у бузинi, що густо росла навколо будинку, ми нетерпляче чекали на нашого ворога. Двох вiкон як не було. На землi густо ряснiли блискучi скалки, валялися двi великi цеглини.

– Іде! – штовхнув мене лiктем Микола.

Ми аж затамували дух, готуючись почути сердиту лайку скляра. А вiн, пiдiйшовши до покалiчених вiкон, онiмiло застиг, наче не вiрив своiм очам. Повiльно нагнувся, пiдняв цеглину i раптом заплакав.

Плакав мовчки, без лайки, без слiв, i нам моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навiть не витираючи слiз, що зависали на густiй щетинi, гаряче спалахували поодинокими росинками. Ми вiдчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке вiд звичайноi помсти, i мовчки порачкували з кущiв.

І в той день, i на другий, на третiй, i ще багато днiв, проходячи мимо школи, я i Микола не могли дивитися на вiкна.




Пастка


В найдальшому кiнцi городу, пiд тином, що виходив на вузьку безлюдну вуличку, любив я сидiти в гарячi лiтнi днi. Тут росла висока кукурудза й золотоголовi соняшники, стелилося по землi широколисте гарбузиння, а пiд самiсiньким тином свiжо зеленiв високою травою вузенький морiжок.

Тут завжди було таемниче i тихо, i почував я себе так, як почував би, мабуть, уславлений мандрiвник, потрапивши у невiдому краiну. Наслухавшись матусиних розповiдей про пiвденнi краiни, я полював тут на тигрiв та левiв, крокодилiв i носорогiв, – i моя бузинова пукавка завдавала жахливих спустошень тропiчнiй звiротi.

Можна було й просто сидiти, спостерiгаючи, як снують невтомнi павуки своi мережки, як осипаеться золотистий пилок з обважнiлих соняшникiв, як яскраво спалахують, вилiтаючи з тiнi на сонце, великi золотисто-зеленi мухи – наче коштовнi камiнцi, запущенi з рогатки. Над головою ж, пролiтаючи на медозбiр, дiловито i стримано гули бджоли – i вiд того ще вiдчутнiшою ставала умиротворена тиша.

Не менш цiкаво було i виглядати з-за тину, спостерiгаючи за лiнивим життям вулички, порослоi посiрiлим вiд спеки споришем. Була лише одна незручнiсть: зависокий тин, i менi доводилося весь час спинатися навшпиньки, а це не давало довго дивитись.

Одного разу я вирiшив удосконалити свiй спостережний пункт, проламавши в тину щiлину. Довго морочився бiля огорожi, висмикуючи пересохлi лозини, що ламалися з легеньким димком. Та коли була готова дiрка, достатня для очей, я, як i кожен смертний, захотiв бiльшого – просунути туди й голову.

То була нелегка справа – зробити дiрку для голови. Але наполегливiсть взяла свое, i я, насилу просунувши голову в дiрку, виставив свою балбешку прямо пiд лiтне гаряче сонце. Збоку, мабуть, голова моя була схожа на невеликий гарбуз, що рiс прямо з тину, та менi мало дiла до того, яким я здавався збоку. Вертячи головою, переможним поглядом оглядав я безлюдну вулицю.

Скоро заболiли колiна, i я вирiшив трохи перепочити. Та дзуськи! Не знаю, як це сталося, тiльки витягти назад голову я вже не мiг. Проклятий тин вчепився у мене, як у грiшну душу, i як я не кректав та сопiв, як не вертiв головою i смикав лозини руками, вирватись було годi.

Зрозумiвши, яка мене спiткала халепа, я заревiв з переляку та вiдчаю, запацав ногами по м’якiй рiллi.

Так, здавалося, минула вiчнiсть. Сонце пекло немилосердно, i в мене була вже не голова на плечах, а чавун, розiгрiтий на вогнищi. А тут iще й муха. Велика, зелена, нахабна, вона прив’язла до мене, мов каторжна, i впивалася то в опухлий вiд плачу нiс, то в щоки, то в губи, кусала й лоскотала нестерпно. Скосивши на неi лютi очi, я пирхав, дув, мотав головою, та вона сидiла, як приклеена, наче знала, що я не можу дiстати ii руками.

Та врештi доля змилосердилась над моею бiдою: на вулицi появився дiд. Босоногий, у полотняних штанях з довгою матнею i в такiй же сорочцi, з сивою бородою й вусами, пожовклими вiд тютюнового диму, вiн спокiйно дибав вулицею, постукуючи товстою палицею по землi, наче пробував, чи вона пiд ним не завалиться.

Затамувавши подих, дивився я на дiда. Я страх боявся, що вiн зверне у якийсь двiр i не пiдiйде до мене.

Коли ж вiн наблизився впритул, так i не помiтивши мене, я набрав якнайбiльше повiтря i щосили ревонув:

– Дi-i-ду! Дiду-у!

– Гух!

Дiд стрибонув так, наче наступив на розпечену залiзяку. Потiм довго стояв, витрiщивши на мене очi та хапаючись рукою за серце.

– Дi-iду, поможi-iть! – заголосив я.

– І гемонське ж дитинище! – отямився нарештi дiд. – І сатана ж тебе впер сюди!

Вiн довго кректав, розсуваючи вузлуватими руками лозини, а я терпляче нюхав пропахлу табачищем та пилом матню.

Врештi дiд пропхнув мою голову, потiм схопив палицю i, перегнувшись через тин, уперiщив мене по спинi.

Бiг я додому так, наче за мною гналася вся ота тропiчна нечисть, що про неi розповiдала мама.




Землянi млинцi


В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: «iсти!», навiть дiти не бавилися в своi звичайнi iгри, а гралися в iжу.

Випiкали з чорноi, розмоченоi дощами землi пишнi перепiчки та млинцi, варили з назбираних камiнцiв галушки та вареники. Потiм ходили одне до одного в гостi, церемонно припрошували покуштувати багатих страв, розпускали неiснуючi ремiнцi на розбухлих вiд лободи та полови животах.

Сьогоднi ми мали гостювати у Ванька, що жив за чотири хати. Ванькова «свiтлиця» була бiля самих ворiт, на густому споришi, i ми залюбки гралися там.

Ми вийшли на вулицю i вiдразу ж зупинилися: бiля ворiт стояла сусiдська дiвчинка i гiрко плакала.

– Чого ти, Ганнусю?

– Со-онька покинула! – хлипала дiвчинка. – Гратись не хоче!

Г аннусю ми любили, може, на зло Соньцi, яка часто дражнила нас i била сестру. Тому, не задумуючись, я запитав:

– Хочеш з нами? В гостi до Ванька?

– Хочу, – погодилась Г аннуся i вiдразу вчепилася за моi пальцi. Вона була дуже худа, i тоненькi, як палички, ноги, здавалося, ось-ось не витримають, поламаються, лише великий живiт, вiддуваючись наперед, задирав брудну сорочину.

– А що в гостях? – допитувалася вона, намагаючись не одстати вiд мене.

– Там будуть отакi-о млинцi, галушки i вареники з сиром, – вiдразу ж включився я в гру. – Потiм пирiжки з яблуками та медом, сметана, шулики…

Голодна фантазiя моя не знала меж, i Г аннуся щораз ширше розплющувала i так великi од голоду очi.

– І менi дадуть? – боязко запитала вона.

– Дадуть i тобi.

Дiвчинка ще мiцнiше вчепилася в мою руку.

Ванько зустрiв нас у «свiтлицi». Подав усiм по черзi руку, як це робили дорослi, розпитав про хазяйство, про врожай. Потiм, погомонiвши, почав припрошувати до столу:

– Сiдайте, дорогi гостi, та iжте, що бог послав! Оце моя стара напекла млинцiв з муки нового помолу, то пригощайтеся!

Вдаючи, що сiли до столу, ми вмостилися на споришi навколо черепкiв iз водою, якихось купок, прикритих зеленими лопухами. Ганнуся швиденько пiдняла лопух i недовiрливо подивилася на чорний земляний млинець. Потiм, уже розгублено, – на нас. А ми саме вдавали, що iмо тi млинцi, раз по раз пiдносячи iх до рота та нахвалюючи. Тодi й вона вхопила млинець, швидко надкусила i почала жувати.

І раптом Ганнуся гiрко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тiльце, а обличчя ii розпачливо кривилося.

– Хочу справжнiх! Хочу млинцiв! – не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неi, бо нам самим хотiлося, дуже хотiлося справжнiх пшеничних млинцiв!




По дрiжджi


– Оце, сину, на грошi, бiжи до крамницi та купи дрiжджi. Тiльки дивися, щоб одна нога була тут, а друга – там! І здачу принеси!

У мами звичка завжди нагадувати про здачу. Наче в крамницi немае цукерок, а в мене – постiйного бажання поласувати ними. Та я вже знаю: грошi – е грошi, i не кожна копiйка призначаеться на цукерки.

– Та не забудь – дрiжджi! Чуеш – дрiжджi! – кричить услiд мама.

Я тiльки знизую плечима: що вона, зовсiм мене за маленького вважае! Затиснувши в руцi грошi, бiжу вулицею i весь час повторюю: «Дрiжджi! Дрiжджi! Дрiжджi!»

Майже перед крамницею, бiля двору з небiленою хатою, помiчаю Ванька. На ньому такий же, як i колись, бриль, а на сорочцi – ще бiльше латок.

Бiля Ванька стоiть велика порожня цеберка, сам же вiн, ставши на колiна, щось заклопотано робить. Все твердячи про дрiжджi, пiдходжу до товариша. Ванько довбае ямку. Довбае зламаним кухонним ножем, серйозно i заклопотано. Лише iнодi розгинаеться, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою.

– Що ти робиш?

Вдаючи, що нiчого не чуе, Ванько копае далi.

– Нащо тобi ямка?

– Це колодязь, а не ямка! – заперечуе Ванько.

– Колодязь?

Дрiжджi вмить вискакують iз голови.

– Справжнiй колодязь? З водою?

– Еге, – стверджуе Ванько.

Вiн нарештi припиняе роботу. Я недовiрливо заглядаю до ямки. Вона зовсiм неглибока, на днi й не видно води.

– Хiба це колодязь?!

– Колодязь! – уже сердито твердить Ванько. – Ось ще покопаю, i буде вода.

– А навiщо вона тобi?

– Буду воду брати. Вийшов за ворота – i е вода! А так – поноси оце вiдрище вiд криницi.

– А як же ти братимеш? – знову впадаю я в сумнiв. – Вiдро ж сюди не пролiзе!..

– Я кухлем, – вiдповiдае Ванько. – Ну, менi нiколи з тобою, – кидае вiн i знову береться за нiж.

Я вже з заздрiстю дивлюся на товариша. Страшенно хочеться i собi покопати колодязь.

– Дай трохи покопати! Я ж тобi вчора давав подути у мiй свисток!

Ванько поступаеться мiсцем.

Минае досить часу. Ми вже встигли кiлька разiв помiнятися, в мене лоб теж уже не чистiший за землю, що вигортаеться з ямки. А води все нема та й нема.

Врештi Ванько каже:

– Тут, мабуть, джерела немае. Треба в iншому мiсцi копати.

Зводиться й роздивляеться навколо, вибираючи мiсце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю.

– Менi треба йти.

– Куди?

– Купити того… Ну, як його…

З жахом переконуюся, що встиг забути, що ж маю купити. Хоч убий, не можу згадати!

– Нiчого, – втiшае мене товариш. – Ти зайди в крамницю, подивишся i зразу згадаеш.

– Може, i ти пiдеш? – з надiею дивлюся на Ванька: чомусь здаеться, що нам удвох буде легше пригадати.

Ванько вiдразу ж згоджуеться. Бере вiдро i простуе за мною.

В крамницi ми довго тупцюемо бiля прилавка.

– Оце?.. Оце?.. – тихенько штовхае Ванько, але я заперечливо мотаю головою.

Врештi в очi впадае дивовижна квасоля, насипана на тарiлку. Була вона незвичайного кольору; темно-коричнева, аж блискуча, i дуже велика. Такоi квасолi не було на жодному городi.

– Що то? – зацiкавився i Ванько.

Придивившись до папiрця, що лежав на тiй же тарiлцi, я повiльно прочитав перше слово: «Драже».

«Драже… Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!»

На радощах я забув навiть про здачу i купив на цiлого карбованця.

Ішли додому повiльно, бо Ваньковi заважала цеберка, а менi – чималий пакунок з отiею квасолею. Тiльки – що воно за квасоля? І чому мае таку чудернацьку назву – «драже»? І навiщо вона мамi?

Зупиняюся, дiстаю одну квасолину, обережно надкушую – i аж очi заплющую вiд нежданоi насолоди: квасоля виявилася до бiса смачною!

Ми пiшли ще повiльнiше, беручи по черзi по квасолинi. Драже було багато, кульок – великий, i здавався нам невичерпним.

І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали нашi кроки. Ванько навiть роздумав копати колодязь i вирiшив провести мене аж додому. По дорозi вiн кричав до зустрiчних хлопцiв:

– Дивiться, у нас драже!

Хлопцi пiдходили, заглядали до пакунка, i кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела цiла ватага.

– Що ж ти принiс?! – сплеснула руками мама.

– Драже, – промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.

– Боже мiй, та хiба я посилала тебе по драже! – вже зовсiм розсердилась мама. – Дрiжджi! Дрiжджi! – закричала вона так, наче я був глухий. – Вернися назад, обмiняй на дрiжджi i принеси здачу.

Я взяв кульок у руки i лише зараз помiтив, що вiн удвое полегшав. Який же дурень дасть тепер дрiжджi та ще й здачу?

Вийшов з хати, сiв пiд тином i став доiдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.




Похорон


З усiх дорослих ми найбiльше боялися дiда Стратона. Дiдова хата стояла бiля самоi рiчечки з невеликим пiщаним берегом, де ми любили гратися. Угледiвши нас, дiд Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним цiпком i кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:

– А кий вас бiс несе сюди! Геть звiдси, бiсовi дiти, бо я вас усiх!

За вiщо вiн так ненавидiв усiх дiтей, я й досi не знаю. У садок до нього ми не лазили, гiлок на яблунях не обламували, собак не дратували – з тiеi простоi причини, що не мав дiд нi садка, нi собак. Був у нього лише великий качур i невеликий табун качок. Дiстав Стратон того селезня десь аж у сусiдньому районi, на розплiд, i трусився над ним так, як над нами матерi не трусилися.

Ми вiдплачували дiдовi не меншою ненавистю i вперто ходили гратися на той пiщаний берег, лише розвiдавши наперед, коли дiд кудись зникне.

Сьогоднi, дiзнавшись, що дiд Стратон пошкутильгав аж у сусiдне село до дочки, я, Микола, Ванько i Сонька прийшли до рiчки на полювання. У нас, у хлопцiв, були рогатки i повнi пазухи камiнцiв, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».

Залiгши в травi, ми довго стрiляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своею здобиччю.

Аж ось iз дiдового двору появився качиний табунець.

Живi качки.

Зарядивши рогатку, Микола поповз по травi, а за ним посунули й ми.

Качки повiльно йшли пiщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонцi, i ми не могли одiрвати вiд неi очей.

За першим разом камiнцi перелетiли через табун i плюснули у воду.

– То я навмисне не вцiлив, – тихенько сказав Микола.

– І я навмисне.

– І я.

Але вдруге ми цiлились стараннiше, натягали рогатки сильнiше – i були нагородженi понад всякi сподiвання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потiм упав на пiсок, щосили б’ючи крилами. Нас наче вiтром здуло.

Задиханi, зупинилися ми аж бiля Ваньковоi хати.

– То не я вцiлив, – сказав Микола.

– Ну й не я!

– І не я!

Ми пiдозрiло подивилися один на одного.

– А може, вiн живий, тiльки прикидаеться, – висловив думку Ванько.

– Пiшли подивимося, – скомандував Микола.

Хоч i знали, що дiда Стратона немае, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.

Качур непорушно лежав на землi. Ми стояли над ним онiмiлi.

Першою обiзвалася Сонька:

– Давайте зариемо. Щоб дiд не знайшов.

Порада здалася доцiльною. Ми пiдняли селезня i понесли його за вигин рiки, звiдки не видно було дiдовоi хати. Тут, у пiску, i почали рити ямку.

Потiм Микола сказав:

– Давайте його поховаемо. Я буду батюшкою, ти i Ванько нестимете мари, а Сонька – його жiнкою.

Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я i Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, i похоронна процесiя рушила в останню путь.

Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я i Ванько несли на марах «покiйника», а позаду, як i годиться, – качурова жiнка.

– Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! – наслiдуючи попа, вимахував кадилом Микола. – Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю i переставився-а! А-амi-iнь!

– А-амiнь! – дружно пiдхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покiйником:

– Та куди ж ти вiд нас iде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-еш?!

Час вiд часу Ванько повертався i розраював убиту горем «удову»:

– Не плачте, кумо, не плачте. Всi ми з землi вийшли, всi в землю й пiдемо. Добра у покiйника була душа, царство йому небесне!

Бiля ями процесiя зупинилася. Микола ще енергiйнiше замахав кадилом. Сонька ще голоснiше запобивалася, а я i Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно.

Потiм ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев’язаних навхрест ломак. Сонька збiгала до дiдовоi садиби, наламала дозрiлих соняшникiв, обсадила ними могилу. Помилувавшись могилою, ми розiйшлися, згадуючи для годиться добрим словом покiйника.

А ввечерi занепокоений дiд Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, вiн набрiв на могилу, розрив ii i знайшов «покiйника». Про те, що говорив у той час дiд, як лаяв i кляв нас, хай напише хтось смiливiший.

На другий день розгнiванi батьки справляли нам «поминки».

Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тiльки дiд, а й померлий наглою смертю качур.




Отака моя доля


Сьогоднi ми збираемося в гостi.

Мама зодягла нам чистi штани та сорочки i наказала:

– Бiжiть, дiтки, погуляйте надворi, поки я зберуся.

І дiтки побiгли гуляти.

Ми знали, що оте мамине збирання тривае досить-таки довго, тому не боялися забаритись.

Вибiгши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вiрнiше, не штани, а великi перламутровi гудзики, що так i вигравали до сонця.

Аж ось iз сусiднього двору, стрибаючи на однiй нозi, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка пiдскакувала на нiй за кожним тим вистрибом, на плечах метлялися двi тоненькi, перев’язанi синенькими стрiчечками кiски.

Помiтивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликi, розбишакуватi очi ii так i вп’ялися в перламутровi гудзики.

– А в нас штани чистi, ага! – випнув Сергiйко пузце. – Ісолочки!

Сонька пiдiйшла, простягнула руку, покрутила гудзика на Сергiевих штанях.

– Ми в гостi йдемо, – додав я.

– Я щодня в гостi ходжу, – вiдповiла Сонька i пiдшморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем.

– А в мене новi штани! – вiв свое Сергiйко. – А в тебе немае!

– Захочу, так сто буде! – заперечила Сонька, хоч очi ii аж горiли вiд заздрощiв. – Я через увесь двiр на однiй нозi прострибала!

– Пхi, через двiр! Я по всiй вулицi прострибаю!

– А я через всеньке село!

– А я через усi села!

– А я через усю землю!

Далi стрибати нiкуди, i я, переможений, замовк. Сонька ж пiдстрибнула на однiй нозi, показала нам язика i вигукнула:

– А в нас квочка на качиних яйцях сидить!

Тут нашим хвастощам настав кiнець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цiкаве.

– Бре!

– От i сидить! – не здавалася Сонька. – Хочете, покажу?

– Покажи!

Соньчине обличчя вiдразу стало хитре, як у лисицi:

– А дасте гудзика?

– Його ж треба вiдривати. Штани ж упадуть. А нам у гостi йти.

– А ми iншого пришиемо. У мене е… Дасте?

Спокуса побачити незвичайну квочку i жаль за гудзиком недовго боролися в менi.

– Тiльки спершу квочку покажи.

Ми потихеньку зайшли до клунi, де сидiла квочка. Сонячне промiння пробивалося сюди слiпучими смужками, i ми спершу нiчого не бачили, крiм яскравих стовпцiв, наповнених рухливим пилком.

– Он вона, – прошепотiла Сонька, показуючи в темний куток.

Вiдстовбурчивши крила, квочка сидiла у старому решетi непорушно, мов нежива. Ми довго дивилися на неi, не насмiлюючись пiдiйти ближче: кожен з нас був хоч раз подзьобаний квочкою – цим страховиськом, що з лютим «кир-р!» кидаеться прямо межи очi, захищаючи курчат.

Та ось квочка заворушилася, заквоктала, обережно вилiзла з решета. Кiлька разiв струсонула крилами, потягнулася, наче людина, спинаючись на замлiлi лапи. Потiм, заклопотано квокчучи, попростувала з клунi.

– Напитись пiшла, – пояснила Сонька. – Давайте глянемо на яйця.

Щiльно причинивши дверi, щоб квочка не пробралася назад непомiченою, ми побiгли до решета.

В затишному солом’яному кубельцi лежали голубуватi качинi яйця. Теплi й ласкавi, вони так i просилися до рук.

– А квочка iх не давить? – поцiкавився Сергiйко.

– Нi.

– А як вона сiдае?

Замiсть вiдповiдi, Сонька повернулася спиною до решета, обережно присiла над яйцями. Ми пирснули – такою кумедною здалася вона.

– А тепер давай гудзика! – пiдвелася Сонька.

Як менi не шкода гудзика, а треба розплачуватися.

– Вiдривай.

Сонька вчепилася двома пальцями в гудзик. Але мама знала, хто його носитиме, тому й пришила наймiцнiшими нитками. Ми довго крутилися та сопiли, намагаючись вiдiрвати гудзик, врештi Сонька, впершись однiею рукою менi в груди, щосили смикнула другою до себе.

З сухим трiском гудзик переламався навпiл. Сонька поточилася назад, а я з усього маху всiвся в решето.

Застрiляли, давлячись, яйця, чвиркнули в усi боки перемiшаним бiлком i жовтком та ще якимось чортовинням, а моi штани враз промокли до пупа.

Ошелешений нежданою напастю, я якусь мить сидiв у решетi.

Потiм похмуро пiдвiвся. Навiть не лапав себе ззаду, бо й так знав, яке золото там налипло. Стояв i гiрко роздумував, чого воно так дiеться в свiтi, що де яка халепа не вилупиться, обов’язково я мушу вскочити в неi.

А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бiдна, не знала, що я вже посидiв на яйцях!




Начинка


Мама розкачуе тiсто, а ми крутимось бiля столу, вiдпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, в Сергiйка аж побiлiло волосся, i мама жене нас геть:

– Погуляли б, горенько менi з вами! Ну, чого лiзете пiд руки? Хай уже вiн… А ти ж старший!

Я тiльки важко зiтхаю: отак завжди. Як тiльки мама примушуе щось зробити чи докоряе за щось, обов’язково починае з осоружного: «Ти ж старший». Наче вiд того, що менi на три роки бiльше, нiж Сергiйковi, не мушу нi бавитись, нi лазити в шкоду, нi дивитись, як мама готуе пирiг.

Цей пирiг – для нас цiла подiя. Великий, на весь лист, вiн лежить, покритий чистим рушником, – «пiдходить», як пояснила мама. Потiм його беруть i обережно саджають у пiч. Тодi ми повиннi нi стукнути, нi грюкнути, навiть не заговорити голосно, щоб пирiг не «сiв». І хоч нам важко уявити, як може сiдати пирiг, однак ходимо, як коти, побiля печi i киваемо один на одного пальцями: – Тс-с-с… Тс-с-с…

Нарештi пирiг виймаеться з печi. Пухкий i рум’яний, вiн сяе, як сонце, пахне ж так, що я мимоволi облизуюсь, а в Сергiйка свiтяться очi. З одного боку тiльки трохи пригорiв, i мама, вiдрiзавши, дае нам по шматочку:

– Почекайте тiльки, нехай охолоне.

Еге ж, почекайте! Хай чекае хтось дурнiший, а ми тим часом, обпiкаючись, iмо пухке тiсто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинцi та пересипаних цукром, вона так i тане в ротi.

– Я б усе пироги iв, – каже Сергiйко, збираючи крихти.

Я не заперечую.

– І чого мама так рiдко iх пече? – дивуеться брат.

– Бо мука дорога!

– Дивiться ж, не чiпайте пирога! – наказала нам мама перед тим, як iти на роботу. – Ось хай гостi прийдуть, тодi й будемо iсти… Бiжiть краще надвiр, пограйтеся…

Ми, звичайно, i не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно вiдпочивав, прикрившись рушником.

– Я тiльки гляну, – врештi не витримуе Сергiйко.

Вiн обережно стягае рушник, тикае пальцем у рум’яну скоринку.

– Вiн добрий-предобрий… І начинку видно, – показуе брат на те мiсце, де мама вiдрiзала нам по шматочку пирога.

– Не чiпай, у тебе ж палець брудний! – ревниво зауважую я.

Сергiйко швидко облизуе пальця, витирае полою:

– Уже чистий… Я тiльки трошки…

І не встиг я отямитися, як вiн виколупуе трохи начинки i кладе до рота.

Я хотiв крикнути на нього, стягнути зi стiльця за штани, але братовi очi засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.

– Еге, ти бiльше! – вiдразу ж запротестував Сергiйко.

– Ну, годi! – врештi схаменувся я, коли в пирозi з’явилися двi великi дiрки, наче там порпалася пара мишей.

– Ходiмо краще гратися.

– Ходiмо, – неохоче погодився Сергiйко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже пiдозрiло вiн поглядав на стiл.

– Я ще трошки, – обiзвався за якийсь час Сергiйко, благально дивлячись на мене. – Одну капочку… Ось стiлечки…

Я почухав потилицю i потягнув рушник з пирога.

– Тiльки потрошку ж! – сказав братовi, аби заспокоiти власне сумлiння. – Бо мамка нам лупки дасть.

Коли ми вдруге вiдiрвалися вiд пирога, вiн мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пирiг аж запався, втративши половину начинки.

Лише тепер пригадали ми мамин наказ i перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?

– А як увесь з’iмо? – запитав Сергiйко. – Скажемо, що то собака з’iв…

Я тiльки похитав головою: хiба ж собака дiстане зi столу! Та й мама вже не один день знае нас, щоб вiдразу догадатись, чия це робота.

– І навiщо ми ту начинку iли! – вже каявся брат.

Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!

– Краще б ми ii не iли!

– А як ми дiрочки позалiплюемо? – все шукав порятунку Сергiйко.

– Чим, у бiса, iх залiпиш!

– Тiстом… Або хлiбом…

– Хе, тiстом! Хiба ж гостi не розберуть!

І ми знову засумували.

– Знаеш що? – врештi надумався я. – Давай зробимо нову начинку.

Сергiйко погодився, i ми вiдразу взялися до роботи. Дiстали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли iх i змочили водою. Щоб гостi не розiбрали, мамину начинку ми з’iли до решти, а свою напхали в пирiг.

Пiсля того нам вiдразу ж закортiло надвiр. Бiгали по травi, гралися в «квача» i намагалися навiть не згадувати про пирiг.

Однак чим ближче насувався вечiр, тим тривожнiше ставало у нас на душi: а що, як гостям не сподобаеться наша начинка?




Котилася торба


Якось Сонька, коли ми були в неi, запропонувала:

– Давайте в жмурки гратися. Тiльки цур-цура: з хати не виходити!

Я, Сергiйко, Сонька i Г аля стояли посеред свiтлицi.

– А в сiнях можна? А в кухнi?

– Скрiзь можна. Тiльки горшки у сiнях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!

Соньчина мати, тiтка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.

Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчинi батьки, я щосили закричав:

Котилася торба З високого горба,
А в тiй торбi – хлiб-паляниця,
Кому доведеться, тому i жмуриться!

Потiм запитав:

– Уже?

– Ще! Ще! – лунав з другоi кiмнати Соньчин голос. Там тупотiли ноги, торохтiли глечики.

– Вже!

Вiдiрвавшись од кожуха, я зразу пiшов у ту хату, звiдки гукала Сонька. Там була величезна пiч з багатьма запiчками та припiчками, стояли дубовi лавки i стiл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на пiч i вiдразу ж побачив iх усiх.

– Це того, що вони за мною лiзли, – сердилася Сонька. – Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришитi!

Сонька уткнулася обличчям у кожух i заспiвала про торбу, а я тихенько полiз пiд пiл. Сергiйко й Ганнуся вiдразу ж порачкували за мною.

– Куди ви! – засичав я на них. – Ховайтесь окремо.

Та вони й не думали рухатися з мiсця.

– Ну, сидiть уже тут. Я деiнде сховаюся.

Швидко вибравшись з-пiд полу, гукнув Соньцi: «Ще!» І подався на кухню. В сiни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.

Ставши посеред хати, задумався. На пiч? Нi! Сонька вiдразу загляне туди. Пiд стiл? Теж помiтить. У запiчок?.. Менi хотiлося заховатися так, як ще нiхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мiй погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печi, отвiр знову закрив за собою. От тепер нехай пошукае!

Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно вiдсунув його, поставив туди ж i горнятко, поки вмостився як слiд. Пiд боком був солом’яний попiл, що так i здiймався, досить тiльки поворухнутися. Сонька вже пiшла на лови. Я затамував подих.

– Галя й Сергiйко! – вiдразу ж закричала вона. – Стукалочки-палочки!

Згодом настала й Ванькова черга.

– То я просто не хотiв бiгти, що ти мене застукала, – солiдно виправдовувався Ванько.

Потiм почали шукати мене. Сонька нипала по кiмнатах, кричала: «Вилазь, я тебе бачу!», та я добре ii знав, щоб пiддатись на цю дешеву приманку.

– Вiн, мабуть, на горищi сховався. Вони подалися в сiни, зарипiли драбиною. Я хотiв уже було вилазити, щоб першому добiгти до полу, коли грюкнули дверi. «Сонька повернулася, – подумав я. – Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!»

Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога бiльше повiтря, аж вiддулися щоки, тихенько пiдлiз до заслонки. Тiльки я зiбрався вiдтулити ii, як заслонка сама поiхала набiк, i передi мною з’явилося обличчя… тiтки Одарки. Та я вже не мiг стриматися:

– Га-ав!

Соньчина мати голосно гикнула, закотила очi пiд лоба i тихенько лягла на долiвку…

Возили тiтку Одарку за сорок кiлометрiв до славетноi ворожки – виливати переполох. Одужала зовсiм Соньчина мати чи нi – я не знаю, однак до самоi смертi твердила, що на власнi очi бачила чортяку:

– Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкав собачим голосом.




Казочка про лiтак


Оцю iсторiю я почув, коли менi було неповних сiм рокiв. Розповiдала ii знайома вчителька, мамина подруга, що iнодi наiжджала до нас iз мiста – з таемничого Миргорода. І я, що нiколи не був далi сусiднього села, дивився на неi, як на сьоме чудо свiту.

Розповiдала вчителька про невеликого хлопця, який захворiв якоюсь загадковою, таемничою хворобою. Де тiльки його не возили, чим не лiкували – хлопчик все танув i танув, як ота тоненька свiчечка, що згорае вiд невмолимого вогню. Батьки були у вiдчаi i не знали, що вже й робити.

Врештi вони звернулися до одного старенького лiкаря. Той оглянув хлопчика, вислухав його, а потiм запитав:

– Вiн у вас нiчого не просить? Що вiн хотiв, коли був здоровий?

– Вiн i зараз просить купити лiтак, – вiдповiли батьки.

– Тож купiть негайно лiтак, поставте непомiтно бiля лiжка, щоб вiн, прокинувшись, вiдразу ж побачив його.

Так i зробили, iздив батько аж у Полтаву, а таки привiз лiтак.

То був незвичайний лiтак. Великий, з чотирма яскраво пофарбованими крилами, з моторчиком i пропелером, вiн навiть запускався i злiтав у повiтря.

– І що б ви думали? – закiнчила вчителька. – Хлопчик пiсля того вiдразу ж почав видужувати.

Мама дивувалася, слухаючи подругу, а я, що не пропустив жодного слова, тихенько пiдiйшов до неi i смикнув за рукав:

– Купи й менi лiтак.

– Атож, нагадай козi смерть! – засмiялася мама. – Бiжи краще подивися, де Сергiйко.

Я неохоче пiшов, а думка про лiтак не залишала мене. Минулого року, восени, у високому холодному небi забринiв, загув, гостро спалахнув на сонцi дивовижний металевий птах. Майже всi дiтлахи, позадиравши голови та кричачи вiд шаленого збудження, помчали вслiд за лiтаком, не розбираючи, де тини, де перелази.

І от виявляеться, що лiтак той, ну, нехай трохи менший, можна купити в Полтавi. В нього яскраво пофарбованi крила, отакi, мабуть, як у великих метеликiв, вiн гуде i лiтае, як той, що пролетiв минулого року над нашим селом. Є вiд чого втратити голову!

Ходив по вулицях, гукаючи брата, що подався кудись з дiтлахами, а лiтак все кружляв перед очима, аж я незчувся, як i сам почав густи, розставивши крилами руки та бiгаючи вздовж вулицi.

Увечерi я ще раз спробував ублагати маму. Позамiтавши без маминого нагадування хату, винiсши смiття, я пiдiйшов до мами i солоденьким голосом запитав:

– А коли я пiду до школи, ти менi купиш лiтак?

– Та вiдчепись ти вiд мене! – аж розгнiвалася мама. – Дався тобi той лiтак!

Насупившись, я одiйшов вiд мами, забився у найтемнiший куток.

Цiлу нiч менi снився лiтак. Наче я заводжу його, а вiн вимахуе крилами, злiтае високо-високо, а потiм знову опускаеться вниз. Снилося, немов я занiс його до хати, поставив на стiл. І тiльки поставив, вiдразу ж прокинувся.

Було вже досить видно, аби переконатися, що стiл порожнiй. Я вiдразу ж заплющив очi, щоб додивитися сон про лiтак, але тут прокинувся Сергiiще, почав перелазити через мене, я його сердито вщипнув, вiн щосили закричав, проснулася мама – i почався мiй день.

Вiдтодi я щовечора охоче лягав у постiль, бо кожного разу сподiвався побачити лiтак.

Врештi я вирiшив, що залишився единий шлях одержати незвичайну iграшку – захворiти.

Але як тут захворiти в дiдька, коли навiть узимку нi чхнеш, анi кашлянеш, хоч завжди приходиш додому з мокрими ногами i повною пазухою снiгу!

– Ти знаеш що? Ти наiжся донесхочу зелених яблук, – пораяв Ванько, коли я подiлився з ним своею бiдою. – Я колись наiвся, то мало дуба не дав.

Ми забралися в сад, i я з заповзятою рiшучiстю взявся трощити зеленi кислющi яблука. Щелепи менi зводило, котилася слина, та я жував i жував, бо на що ж iще можна менi сподiватися! Ванько ж час вiд часу тикав мене кулаком у живiт i розчаровано зiтхав:

– Мало. У мене такий-о був. А пуп – як груша добряча!

Наiвшись тих яблук, я прийшов додому, лiг на лiжко i почав терпляче чекати, доки прийде час «давати дуба».

Але я, мабуть, народився пiд нещасливою зiркою, бо в животi тiльки бурчало – i бiльше нiчого. Єдиним наслiдком було те, що я довго не мiг iсти яблук: досить було побачити iх, як вiдразу ж зводило щелепи i котилася слина.

– То в тебе пузо луджене, – сказав менi Ванько. – З таким пузом, хлопче, нiчого не зробиш.

Микола нараяв пiсля дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля.

– Отодi вся сирiсть у тебе ввiйде, i ти вже захворiеш. От бий мене сила божа, якщо я брешу!

Ледве дiждався я того дощу! Ледве переждав, доки вiн скiнчиться! Та тiльки, знявши сорочку й штани, лiг у мокру траву пiд тином, як якийсь незнайомий дядько, що проiжджав мимо волами, угледiв мене i не полiнився злiзти з гарби.

– А що ото ти робиш, песький сину! Матерi-батьковi гостинця хочеш додому принести?

Не встиг я зiрватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом i кiлька разiв оперезав мене вздовж спини, а потiм iще й по литках.

Пiсля того випадку я вже не наважувався сушити власним тiлом землю. Тим бiльше, що земля вже пiдсохла, а коли ще буде той дощ!

– Не щастить же тобi! – бiдкався разом зi мною Ванько. Так i залишився я без лiтака. І з кожним днем iсторiя, розказана маминою знайомою, все бiльше здавалася менi казкою, що ii розповiдають дорослi на втiху малим.




Смоляний бичок


Микола прибiг до нас, червоний та захеканий:

– Вгадайте, що я бачив!

Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнiдком, що мав везти нас у гостi до Ванька.

– Зайця!

– Де?

– Бiля нашоi хати!

– Бре? – першим отямився я.

– От бий мене сила божа, якщо брешу! – широко перехрестився Микола. – Там такий зайчище, як оцей стiл! Так i пряде вухами. Я тiльки з хати, а вiн гульк – i на город.

Зрештою ми повiрили. Микола ще довго розповiдав про того незвичайного зайця, що не боiться аж до порога пiдбiгати, а потiм закiнчив:

– От якби його спiймати.

– Як же його, довгоногого, спiймаеш? Вiн як чкурне…

– Хiба що яму викопати…

– Хе, яму! Так i дасть тобi тато бiля хати яму копати!

– Тато не дадуть, – вiдразу ж охолов Микола, почухуючи спину. – Вони в мене такi: як що, так i за батiг.

– Отож…

Ми зажурилися. Кожен думав про зайця i про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну (адже заець – як наш стiл!) клiтку: сидить у нiй довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопцi повмирали б вiд заздрощiв.

– От якби смоляний бичок у нас був… – розпочав я невпевнено.

– Хи, то ж казка! – презирливо обiрвав мене Микола.

– Ну й що, що казка! Дiстати б смоли, налити на дорогу – заець i вскочив би… От тiльки де смоли дiстати?

Микола вiдразу повеселiшав.

– Смола е.

– Де?

– У дiда Стратона. Дiд саме днища човнiв смолять, на березi, бiля ставу. От якби хто хоробрий був…

Вiн не докiнчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про дiда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долiвцi.

– А заець же був! – знову спокушав Микола. – Ех, i заець!

– А нам його даватимеш? – не витримав я.

– Питаеш!

Домовившись, ми подiлили обов’язки: Микола вiзьме цеберку i буде пильнувати за дiдом, а я, виждавши, коли дiд Стратон пiде пiдвечеряти, наберу з бочки смоли, скiльки зможу.

Цього разу, понад всякi сподiвання, кампанiя пройшла успiшно.

Потерпаючи, пiдбiг я до великоi залiзноi бочки, в якiй топилася смола, зачерпнув густоi чорноi маси i попер на город, пiд саму Миколину хату. Бiг, i здавалося, що ось-ось вискочить дiд Стратон, наздожене i вчеше кийком по хребту.

– Де будемо виливати?

– Пiд вiкном. Щоб я зразу почув, як заець улипне. Я тодi з вiкна – мах! – i на нього. Тiльки нехай стемнiе, щоб тато не бачили.

Виливши смолу на стежку пiд вiкном, ми розiйшлися.

– Гляди ж, – вдесяте наказував я, – як впiймаеш зайця, неси до нас.

Спали ми погано. Снилися зайцi, величезнi, як стiл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухi все оббiгали ii стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не бiжить Микола iз зайцем. Та не так сталося, як гадалося.

Десь запiвнiч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вiтру. Стара доти дибала стежиною, поки й улiзла в ту смолу, як муха в мед.

– Гвалт! Пробi!

Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге i стала рачки.

– Люди добрi, рятуйте, хто в Бога вiруе! – жебонiла вона. – Ой, смертонька моя!

На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася пiсля баби.

До самого ранку в Миколинiй хатi стояла колотнеча. Задираючи догори насмоленi ноги, стогнала та згадувала всiх великомученикiв-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своiх волохатих нiг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално i лупцював Миколу:

– Я тобi дам зайця, песький ти сину!

Микола ревiв, як бугай…

Вранцi, здивованi вiдсутнiстю Миколи, ми пiшли шукати товариша. Знайшли його аж на городi. Вiн колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червонi, як у зайця, очi.




Свищик


Ви знаете, як робиться свищик?

Береться з добрий палець завтовшки лозина, вiдрiзаеться вiд неi цурупалок сантиметрiв десять завдовжки. Потiм посерединi прорiзаеться навкруг молода кора, обережно обстукуеться колодочкою ножа, доки не здiйметься, як рукавичка. Ну, а тодi вже просто: видовбав у оголеному деревi ямку, надрiзав кiнчик, знову натяг кору – i свищик готовий. Стромляй його, чоловiче, до рота i свищи собi на здоров’я!

Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцiкавився, де вiн доп’яв свищика.

Не вiдкладаючи справи, я крадькома взяв дома нiж i майнув до рiчки, де густими кущами розрiсся верболiз.

«Нароблю торбу свищикiв, – багатiв я думками, – та й буду свистiти-висвистувати по селу. Один дам Сергiйковi, один – Ваньковi, а Соньцi не дам. Ти, – скажу, – ти дала менi вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маеш, що заробила!»

З отакими приемними думками нарiзав я оберемок лози, принiс пiд хату i засiв за роботу.

Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кiлька лозин вiдкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий нiж не хотiв рiзати дерева, але й це ще була не бiда. Найтяжче було зняти кору. Стукаеш потихеньку – не здiймаеться. Почнеш стукати дужче – лопаеться. А коли вже лопнула – вiдкидай ii набiк i берись за iншу лозину.

«Нащо менi торба тих свищикiв, – порозумнiшав я згодом, витираючи мокре чоло. – Зроблю п’ять: три менi, один – Сергiйковi, один – Ваньковi».

Врештi тяжка праця моя увiнчалась успiхом: кора обкрутнулася навколо деревини i повiльно знялася.

Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не пiдносив до рота щойно придбаного музичного iнструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога бiльше повiтря, я заплющив очi i щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.

З хвилину сидiв, зацiпенiвши вiд щастя, а потiм знову пiднiс свищик до рота. Дмухав i дмухав, поки закрутилося в головi.

Хотiв одразу ж побiгти на вулицю, але тут на мiй свист прийшов Сергiйко i остовпiв, не зводячи зi свищика зачарованих очей.

– Дай i я посвищу, – простягнув вiн згодом руку.

Я завагався: ану ж зiпсуе! Свищик уже встиг набути в моiх очах неабиякоi цiнностi, я не вiддав би його зараз за жоднi багатства у свiтi.

– Я краще тобi iнший зроблю.

– Зроби, – погодився брат i сiв бiля мене.

Другий свищик менi вдалося змайструвати значно швидше, i, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.

Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навiть соняшники повернулися цiкавими головами, заглядаючи через тин.

Ми дмухали то разом, то навперемiнки, дмухали щосили, аж починали болiти животи i наверталися на очi сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними вiд натуги обличчями, – i все не могли награтися досхочу.

Увечерi ми похвасталися обновою перед мамою.

– Ой, якi хорошi! – похвалила мама. – Ану заграйте, я вас послухаю.

Згодом мама сказала:

– Ну, досить, а то в мене голова починае розвалюватись. Завтра iще насвищетесь.

Отуди к бiсу! То грайте, то не грайте! Нiяк я не мiг зрозумiти мами.

Брат слухняно полiз на лiжко, я ж все ще сидiв бiля печi, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, менi чомусь захотiлося посвистiти, хоч умри.

Я обережно пiднiс свищик до рота i скосив на маму око: вона сидiла бiля столу, обклавшись зошитами. «Ану потихеньку, щоб i не почула», – подумав я. Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокiйно сидiла, видно нiчого не почувши. Тодi я дмухнув сильнiше.

– Толю, що я тобi казала, – тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.

Неохоче одiрвавши од рота свищик, я замовк. І що це за життя, коли не можеш робити, що тобi хочеться? Змайстрував собi втiху, ось вона, в руках, а пограти – зась! Хiба е ще такий свищик на свiтi! А свистить вiн як! А може, вже й не свистить? Може, вже зiпсувався? Вiд самоi лише думки про це мене пройняв циганський пiт. І як тут утриматись, щоб не спробувати? Нi, таки свистить…

– Толю! – все ще не вiдриваючись од зошитiв, але вже голоснiше каже мама. – Ти довго будеш на моiх нервах грати?

«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах… І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. І завжди у неi голова болить. От у мене нiколи не заболить, хоч сто рокiв свистiтиму…»

Кручу свищик i так i сяк, притуляю його до губiв, а дмухнути все ж боюся. Врештi наважуюсь – i мама цього разу вже вiдриваеться вiд зошитiв.

– Ти що, вiника захотiв? – сердито запитуе вона. З вiником у мене давне, не зовсiм приемне знайомство, i я завмираю.

– Лягай уже спати, – трохи лагiднiше каже мама.

Ну, що ж, спати, то й спати, покiрно погоджуюся я. От тiльки б свиснути на прощання. Хоч трiшки. Хоч разочок. Бач, як вiн ловко тримаеться в ротi!

І менi здаеться, що свищик, вгадавши мое палке бажання, свиснув сам по собi. Свиснув так голосно й рiзко, що мама аж пiдскочила за столом, а потiм мовчки звелася i пiшла в куток, де стояв знайомий менi вiник.

Взявши вiник, вона пiдходить до мене. А я, витрiщивши на маму очi, продовжую щосили свистiти. Повiтря саме вириваеться з мене, струмуе крiзь свищик, i вiн заливаеться, як несамовитий, аж лящить усе навколо.

У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускае вiник i знесилено смiеться.




Непорочний отрок


В нашому селi з’явилася «божа людина». Зупинилася вона в Миколиних батькiв – найпобожнiших людей в усьому селi, i ми почали ходити за Миколою, й вiн, надуваючись вiд пихи, вдавав iз себе страшенно заклопотаного та неприступного.

І чим бiльше росла Миколина пиха, тим гострiшою ставала наша цiкавiсть: яка вона з себе, ота «божа людина», i що вона в нас робитиме?

Микола з таемничим лицем вiдводив то одного, то другого набiк i шепотiв на вухо:

– Вгадувати буде.

Що вгадувати, вiн i сам до ладу не знав; але цього було досить, щоб ми аж горiли вiд бажання побачити того незнайомого чоловiка. Та Микола був невблаганний:

– Еге, чого захотiли! Приведу, то тато з мене сiм шкур спустять.

І лише тодi, як ми почали спокушати його рiзними багатствами, Микола не встояв.

– Г аразд, поведу, – сказав вiн, набиваючи кишенi нашим добром. – Але цур, казатимете, що самi прийшли!

Ми погодилися i босоногою ватагою посунули до хати. На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгiй лавцi тулилися лише жiнки, всi, як одна, в бiленьких хустинах, вiд чого обличчя iхнi здавалися ще темнiшими та скорботнiшими. Побожно склавши на грудях натрудженi руки, вони дивилися в бiк покутя i навiть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.

Там, на покутi, пiд многоликими образами, возсiдала «божа людина». Це був огрядний чолов’яга зi смоляною бородищею, рум’яними, як наливнi яблука, щоками i товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, вiн невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи iх у сметанi, а жiнки побожно заглядали йому до рота i час вiд часу зiтхали, наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.

Ми завмерли, тулячись до дверей, ладнi кожну мить випурхнути з кiмнати.

Ось «божа людина» одiрвалася вiд полумиска i витерла пальцi об бороду. Щоки ii залиснiли, жвавi меткi очi вмить оббiгли i жiнок, i нас, принишклих та трохи настраханих. Дядько посмiхнувся, потiм розправив бороду, урочисто мовив:

– І потрiбен менi, жiночки, непорочний отрок, мужського полу.

Жiнки, наче по командi, заворушилися, журно захитали головами:

– Та де ви його найдете, чоловiче добрий!

– Серед ваших синочкiв, моi дорогенькi, серед ваших…

– Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всi бузувiри!

– Не грiшiть, моi солоденькi, – ласкаво заперечила «божа людина». – Сказано-бо в святому писанii: устами младенця глаголить iстина. Іще, як Ісус Христос наш сказав, – вiн задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця, – iстинно говорю вам: якщо не будете як дiти – не ввiйдете в царство небесне!

– Ой iстинно, iстинно! – дружно зiтхали жiнки. – Тiльки ж то не про наших гаспидiв Христос говорив.

«Гаспиди» ж не спускали очей з «божоi людини». Дядько все бiльше подобався нам – саме тим, що заступався за нас перед матерями.

– А треба, жiночки, треба, – наполягав чоловiк. – Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провiщати вам нi вашее будущее, нi прошедшее ваше, нi настоящее.

Нам щораз ставало цiкавiше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повiв грiзним оком i, наче вiтер, вимiв нас на подвiр’я.

В той день помiж нами тiльки й розмови було, що про «божу людину».

– Чуеш, Миколо, а що це за непорочний отрок?

– Це коли ми з вами не грiшимо.

– Та навiщо вiн йому?

– Вгадувати, – туманно вiдповiв Микола. І вже починав сердитись: – Та що ви присiкалися до мене! Самi ж чули!

Та нас обсiдали новi сумнiви:

– А що таке мужеський пол?

Тут уже спасував i Микола. Ми довго думали та гадали, але так i не вияснили, що ж то воно за штука така. Дiйшли лише до думки, що того полу серед нас i слухом не чувати, i видом не видати.

Другого дня Микола бiгав з двору в двiр, збираючи хлопчакiв:

– Ідiть до нас, буде вибирати!

– Кого?

– Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копiйок i по калачу.

Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?

Незабаром бiля Миколиноi хати вишикувалась босонога черга кандидатiв у «непорочнi отроки».

Пристроiвся i я. Спершу вагався, а потiм, добре розмiркувавши, вирiшив, що моi грiхи анiскiльки не тяжчi, нiж у моiх товаришiв. Крав яблука й грушi, толочив чужi баштани, висмикував хвости в гусакiв, дратував собак, вкидав у рiчку котiв, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тiльки мiг, штани, чубився з братом, – але хiба ж не переконував мене сам Микола, що не согрiшиш – не покаешся! А каятись менi доводилось досить-таки часто, особливо коли свистiла надi мною лозина чи випорскував iз чужого садка, несучи повнi штани кропиви, напханоi безжалiсною дядькiвською рукою. Отож всi грiхи своi я чесно спокутував i зараз не менш непорочний, нiж оцi хлопцi, що стоять передо мною в надii на калач та десять копiйок.

І чим ближче посувалася черга, тим бiльше хотiлося менi потрапити в «непорочнi отроки».

Хлопцi, що виходили, були похнюпленi та засоромленi. Я вже знав, що дядько наклеював iм на нiготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, i запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопцi, як не витрiщали очi, нiчого не бачили, i тодi «божа людина», ляснувши чергового невдаху по потилицi, розчаровано говорила:

– Грiшний, отроче, грiшний… Клич iншого!

Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними вiд хвилювання ногами, я зайшов до хати.

В хатi було темно, бо на вiкнах висiли кожухи та рядна. Посерединi, на ослонi, горiла воскова свiчка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика i таемнича, сидiла «божа людина». Менi стало страшно.

– Пiдiйди сюди, – ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по головi. – Скажи менi: согрiшив ти проти Господа Бога нашого?

Не вагаючись, я вiдповiв, що нi.

– Оце добре! Ось свята смола, яку я налiплю тобi на нiготь… А оце – свята вода, опусти в неi палець… От так. Тепер дивись сюди i говори за мною; «Святий Миколай, внемли моiй чистiй молитвi, появи свiй лик перед моi чистii очицi, незапорошенi грiхом, промитi молитвою…» Що ти бачиш там, отроче мiй?

Напруживши зiр, я не вiдводив очей вiд смоли. Менi страх як хотiлося побачити того Миколая, i незабаром здалося, що на чорнiй блискучiй поверхнi з’явилася якась свiтла цяточка.

– Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш?

Свiтла цяточка вiдразу стала бiльшою.

– Бачу, – прошепотiв я.

– Що ти там бачиш? – аж повеселiшав дядько.

– Щось свiтле, як хмарка.

– Ото ж i е святий Миколай, – промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб свiтло вiд свiчки ще бiльше падало на неi. – Подякуем же Боговi, що ти удостоiвся побачити його святого угодника…

Отак i став я «непорочним отроком мужеського полу». Я досить-таки швидко порозумiвся з «божою людиною», i святий Миколай служив нам вiрою i правдою. І нехай простять менi чоловiки та жiнки нашого села, яким ми провiщали «настоящее, прошедшее i будущее»! Але я вже iнакше не мiг. Дорослi гладили мене по головi, хлопцi люто заздрили менi, а я походжав помiж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками.

За кiлька днiв дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоiв менi плату. Та блискуча кар’ера моя несподiвано урвалася. Продала мене, сама того не вiдаючи, Миколина мати – тiтка Горпина. Якось ii викликали в школу (Микола знову щось накоiв), i, побачивши серед учителiв мою маму, тiтка почала голосно вихвалювати мене:

– Та й свята ж у вас дитинка, Марiе Олексiiвно! Уподоби-лося самого святого Миколая бачити… І як воно, таке богобоязливе, у вас i виросло? А тут свого гаспида хоч у ступi товчи, прости мене, грiшну!..

Мама спiймала мене бiля Миколиноi хати, коли я саме збирався заступати «на роботу». Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому – через всеньке село, на загальний глум.

Пiсля того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тiльки тодi, коли грiшиш, а й коли робиш святу справу.

Незвiданi путi твоi, Господи!




Пучок часнику


Влiтку, коли починаються жнива, село наче вимирае: всi рушають у степ, на далекi лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвiр’ях, та й по хатах рiдко коли лунае людський голос, хiба що вигляне у низеньке пiдслiпувате вiконце старече обличчя. Навiть собаки не наважуються порушити сонну тишу i лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тiнi в тiнь. У такi години сумно самому на селi. Тягне у поле, в лiс, на рiку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата, дiтлахiв, з облупленими носами i такими вицвiлими чубами, що годi й розiбрати, кого мама вродила чорнявим, а кого бiлявим, – всi на одну масть. Так i хочеться залишити хату, де допiкають кусючi мухи, де душно i темно, пiти у великий занедбаний сад, пiд величезну крислату грушу, й простягнутися на м’якiй травицi, п’ючи усiм тiлом нiжну прохолоду ii.

Хороше!

Та менi не можна виходити з хати, бо на лiжку лежить хворий Сергiйко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронiвки. Пiшла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досi немае, а Сергiйковi все гiрше та гiрше. Совае неспокiйно головою по подушцi, шукаючи, де холоднiше, щоки його аж горять, i вiн ледве зводить посинiлi повiки, коли я нахиляюсь над ним.

– Пити…

Цокотить зубами об полив’яний кухоль, вода ллеться по пiдборiддю, на худеньке плече, брат починае сердитись i вередувати, вiдпихаючи хлiб та молоко, що його залишила мама. Я i жалiю його, i гнiваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидiння в хатi, коли надворi отакий день, а там десь хлопцi i веселi забави.

– Пити! Пити! – тягне свое брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.

– Ну, чого тобi ще? – мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хатi. – Ось iще сало… Хочеш сала? Добре, з часником…

Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарiзаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.

– Бач, немае часнику, уже весь з’iли. Та нiчого, сало й без часнику добре…

– Часнику! Хочу часнику! – вiдразу ж починае брат, наче зрадiвши, що нарештi знайшов, що вимагати од мене. I скiльки я його не вмовляю, брат квилить одне: «Часнику-у…»

У вiдчаi вибiгаю надвiр. На нашому городi часнику годi й шукати. Хiба що в тiтки Одарки…

Обережно пiдкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвiр’i сусiдки нiкого немае, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмiлюючись скочити через перелаз.

3 тiткою Одаркою в нас старi порахунки. Вона переконана, що бiльшого вiд мене пройдисвiта немае в усьому свiтi, i не раз боляче влучала лозиною по моiй спинi, коли ловила на яблунi, в огiрках або горосi.

Особливо ж важке серце почала носити на мене тiтка Одарка, коли я, перебуваючи в «непорочних отроках», не втримався вiд спокуси вiддати зуб за зуб i наклепав Миколинiй матерi, в якоi саме щезло масло з погреба, що святий Миколай вказуе своiм несхибним перстом на Соньчину матiр. Жiнки позбивали одна однiй очiпки, а потiм довго перегукувалися через вулицю, пригадуючи батькiв i пращурiв кожноi аж до десятого колiна.

– А ти, трясця твоiй матерi, сто чортiв тобi в печiнку, i не попадайся! – пригрозила менi тiтка Одарка (я принишк на той час у гарбузиннi). – Спiймаю – сiм шкур з тебе спущу, ворожбита поганський!

Тож не дивно, що перш нiж шаснути на сусiдський город, я довго вагався. Але тут знову випливло передi мною розпашiле обличчя брата, i я майнув через плiт.

– А куди це ти?

Я вискнув, крутнувся, але вже було пiзно: тiтка Одарка, яка наче з неба впала, мiцно тримала мене за вухо.

– Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш!

Я затято мовчав. Тодi тiтка дала менi стусана в спину i потягнула до хати.

– Пустiть! Ну, пустiть! – почав викручуватись я, щосили впираючись ногами в землю. Менi здавалося, що в хатi, де нiкого немае, тiтка вiзьме ножаку i почне бiлувати мене, як вiвцю.

– А кажи, що робив?

– Нiчого ще не робив… Я хотiв часнику позичити…

– Позичити! – аж руками сплеснула тiтка. – Хiба ж так позичають: рачки на городi? Бач, позичальник знайшовся!

А що я знову замовк, вона запитала:

– Навiщо тобi той часник?

– Братовi… У мене брат хворий…

Менi було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить i чекае на мене.

– Братовi?.. Чим же вiн хворий?

– А я знаю?.. Мама по фельдшера пiшла… У Миронiвку…

– Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! – знову закричала тiтка Одарка. – Ну й клятуща ж дитина, прости мене, Господи!

Все ще не вiдпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:

– На та йди, брат тебе чекае, либонь… Ну чого стоiш, як укопаний?

Затискаючи часник у спiтнiлiй долонi, я повiльно пiшов, оглядаючись на тiтку Одарку. Все простив я iй зараз: i бiйки, i сварки, i скарги на мене, i навiть насмикане вухо, що таки добре болiло. Все простив я тiтцi Одарцi за оцей пучок часнику!




Урок


Кожне лiто приносило менi не тiльки розваги та забави, а й працю на городi. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як i водиться на селi.

Тож не встигнеш досхочу накупатися в рiчцi, набродитись по луках чи набiгатися в лiсi, а мама вже загадуе:

– Бери сапку та йди полоти.

– Ще ж рано, – намагаюся вiдтягнути осоружне полоття.

– Іди, iди, не вигадуй… Там за пирiем сапки не потягнеш.

І я, хоч-не-хоч, а мусив iти.

Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезнi рядки картоплi, кукурудзи, помiдорiв та iншоi нечистi, що так i перла з землi на мое безталання. «І навiщо ото, – гiрко роздумував я, – такий городище? Ех, виросту, то зовсiм не заводитиму городу! Краще купатися в рiчцi чи ходити по полуницi…»

Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зiтхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання. Цього разу мама загадала полоти помiдори.

– Ой, iх так багато! – пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогоднi мав iти в лiс: гратися з хлопцями в «червоних» та «бiлих».

– Нiчого, нiчого, ще встигнеш набiгатись, – «втiшала» мама. – Ти вже споли помiдори, а картоплю я буду сама полоти… А хочеш, я дам урок.

– Який урок?

– От вiдмiряй половину грядки, це буде тобi на сьогоднi. А решту – завтра виполеш.

Подумавши, я пристав на таку пропозицiю.

– Тiльки дивись, добре поли, – попередила мама. – Прийду зi школи – перевiрю.

– Та гаразд, – сказав я, наслiдуючи дорослих. – Чого вже там.

Прийшовши на город, я вiдразу ж розбив помiдори на двi частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогоднi, була значно менша вiд тiеi, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогоднi ж я мав, хоч умри, кiнчити якомога скорiше. «Може, завтра град випаде чи ще яка радiсть. То не треба буде й полоти…»

Тверда земля аж дзвенiла пiд сапкою, пирiiще аж намотувався на держак, i мене розбирала злiсть. Здавалося, що бур’ян навмисне чiплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городi.

Вже сонце пiдбилося на доброго дуба, коли прибiг Ванько.

– Пiшли!

– Куди? – похмуро запитав я.

– Та до лiсу ж! І хлопцi вже зiбралися… То ти не йдеш?

– А ти не бачиш! – мало не плакав я.

– То я вже пiшов.

– Іди!

Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потiм тихенько, наче вiд хворого, побрiв iз городу.

«Бач, йому весело, всiм iм весело, – ображено супився я. – А тут маеш з оцими помiдорами!»

В ту хвилину найнещаснiшою в свiтi людиною був я. І вже не тiльки пирiй, а й самi помiдори наче насмiхалися надi мною, забiгаючи в найгустiший бур’ян, щоб я мав нахилятися над кожним.

А хлопцi ж оце граються в «червоних» та «бiлих», ганяють по лiсу. Уявив собi Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвiдцi. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготовi дерев’янi шаблюки, ось налiтають зненацька на «ворога», вимахуючи грiзною зброею:

– Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!

Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирiй – уже зовсiм не пирiй, а вороже вiйсько, яке я маю порубати i винищити. Я налiтаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:

– Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!

Падають вороги, благають пощади, та я безжально налiтаю на них.

Перевiв я дух лише тодi, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся – i вiдразу наче хто вiдро крижаноi води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тiльки пирiй, але й помiдори.

Стояв i проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з «бiлими». Отак воно завжди: задумаеш хороше, а виходить зовсiм навпаки!

Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогоднi врятуватися вiд маминого гнiву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубанi помiдори назад у землю, ще й попритоптував, щоб мiцнiше стояли.

– Оце молодець! – похвалила мене мама, прийшовши зi школи. – Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.

«Еге ж, повезеш, – думав я. – Знала б ти правду – не те говорила б!»

Мама пройшлася вздовж рядкiв, зупинилася над тим, де я «воював».

Я похолов.

На щастя, вона не нагнулася i не спробувала смикнути рослину…

Увечерi, прибiгши додому, я знову пригадав помiдори i тихцем майнув на город. Листочки на них уже помiтно прив’яли.

«Треба полити, – подумав я. – Може, ще приймуться».

Наступного дня я прокинувся разом iз сонцем. Тихенько встав, дiстав кухоль i цеберку.

– Ти куди це? – здивовано запитала мама.

– Та… поливати.

– Що поливати?

– Та… помiдори.

– Ти ж учора поливав.

– Я ще й сьогоднi…

Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливiсть здалася iй пiдозрiлою. Але в моiх руках, крiм кухля й цеберки, нiчого не було, дивився я на неi ясними та вiдвертими очима, i вона нiчого бiльше не сказала.

Набравши води, я понiс цеберку на город. Помiдори прив’яли зовсiм, ще нижче осiли, аж поприпадали до землi.

«Може, саме приймаються», – утiшав я себе i шпарко взявся до роботи.

Полив помiдори раз. Потiм, подумавши, став поливати i вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути бiди.

– А чого це ти з середини почав? – поцiкавилась мама, що зненацька пiдiйшла до мене. – І навiщо стiльки води? Вони позамокають…

Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у водi, i воно вiльно висмикнулося з землi.

Вона ще не встигла розiгнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не мiг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого!




Два лiтри


Сталося це в першому класi, в другiй половинi навчального року.

Учителька задала нам додому отаку задачку:

«Господиня надоiла вiд корови 16 лiтрiв молока, а вiд кози – 2 лiтри. Скiльки всього лiтрiв молока вона надоiла?»

Списуючи з дошки задачку, я навiть не пiдозрював, скiльки клопоту завдасть вона менi.

Прийшовши додому, я сiв за стiл, розкрив зошит i почав рiшати задачку.

Уявив собi корову: велику, червоноi мастi, зi спокiйними очима, з довгими рогами – точнiсiнько таку, як у Миколи.

Коза ж була в Соньки – шкiдлива та розбишакувата, як i ii маленька господарка. Не любив я кози!

– Отже, так, – почав я рахувати, схилившись над зошитом. – Корова – велика, коза – маленька. Вiд корови Миколина мати надоюе 16 лiтрiв молока, а вiд кози Соньчина мати надоюе 2 лiтри… Хм…

Послужлива уява поставила поруч Миколину корову i Соньчину козу.

«Для молока з-пiд корови треба он яке вiдрище, а для кози й маленьке горнятко завелике буде…»

І я виразно бачу два лiтри: один для молока з-пiд корови, другий – для молока з-пiд кози. І звичайно ж, той лiтр, що для корови, набагато бiльший, нiж той, що для кози! Як же iх тепер додавати, горенько мое!.. Я аж упрiв, намагаючись злити оте молоко. Зливалося-то воно легко, але скiльки всього буде лiтрiв – от задача! І якими лiтрами його треба мiряти – коров’ячими чи козячими? Бiда менi з цим молоком!..

Пiд кiнець у мене зовсiм уже замакiтрилося в головi. Мелькали великi корови й малi кози, валилися на мою бiдну голову то однi, то другi лiтри, i щедро лилось молоко, яке конче треба було вимiряти, бодай воно скисло!

Зневiрившись, я взяв зошит i почимчикував до Ванька. Ванько мусив-таки вирахувати, адже вiн уже мав колись мороку з отакою задачкою. Там розповiдалося, що один господар мав три барани i чотири кози. «То скiльки ж всього було голiв?» – запитувалося пiд кiнець.

Ванько, що саме стояв бiля дошки, недовго думав. Взяв шмат крейди, звiвся навшпиньки i вивiв на дошцi: 3 барани додати 4 кози – буде 1 голова.

– Як одна? – здивувалася вчителька. – Ану порахуй: три додати чотири, то скiльки буде?

Наморщивши лоба, Ванько почав рахувати на пальцях.

– Буде сiм.

– От бачиш!.. То скiльки буде всього голiв, коли до трьох баранiв додати чотирьох кiз?

– Один голова!

Як не билася з ним учителька, вона так i не могла втовкмачити, що худобу можна рахувати на голови. Ванько знав лише одного голову – сiльради i не хотiв поступатися цим, хоч у ступi товчи.

Повертаючи зi мною додому, вiн все бубонiв:

– Хiба ж у баранiв голови бувають?.. То тiльки в нашому селi е голова – дядько Никифор… І який дурень триматиме у себе аж три барани, та ще до них чотири кози додаватиме? – хазяйновито запитував вiн. – Двох баранiв i чотирьох кiз треба продати, а натомiсть купити овець. Отодi вже й зводити iх докупи…

Тож я й пiшов до Ванька як до людини, що вже мала справу з отакими химерними задачками.

Ванько довго зiтхав та шморгав носом над зошитом. Врештi пiдвiв голову i запитав:

– А знаеш, чого в кози молоко холодне?

– Чого?

– Бо в неi хвiст задертий. Вiтер туди дуе i молоко студить.

Я погодився, але вiд того вирiшення нашоi задачки не просунулося вперед.

– Треба до Соньки йти, – сказав згодом Ванько. – Вона, мабуть, знае: у неi ж коза е.

– Пхi, я вже давно вирiшила! – сказала нам Сонька.

– Ану покажи!

Сонька розгорнула зошит, i ми побачили: 16 лiтрiв + 2 лiтри = 18 лiтрiв.

– Тю, дурна, так iх же так не можна додавати!

– А то чому?

– Бо в кози ж лiтри меншi. Коза ж менша вiд корови, то й лiтри меншi!

Сонька подумала-подумала, почмихала-почмихала, а таки мусила погодитися з нами.

І вже втрьох билися ми над проклятущою задачкою.

– Знаете що, – сказав очманiлий Ванько, – давайте спiймаемо козу, подоiмо ii та подивимось, скiльки ж буде того молока.

Сказано – зроблено. Сонька взяла невелике горнятко, а я i Ванько метнулися до кози. Ми таки подоiли б козу, бо уже встигли схопити ii за роги, а Сонька вчепилася в дiйки, коли б не тiтка Одарка, яка мала звичку появлятися саме тодi, коли ii найменше ждуть.

– А що ото ви, песиголовцi, затiяли?! – закричала вона, хапаючи лозину. – А нащо ото над твариною iзнущаетесь?! Чи вам нiкуди руки прикласти, щоб вони вам повсихали?!

Так i не вирiшили ми задачки про корову та козу. І довго ще вчителька не могла нас переконати, що лiтр молока з-пiд корови анiскiльки не бiльший вiд лiтра молока з-пiд кози.




Бiля ялинки


Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе i запитала:

– Дiти, ви пам’ятаете Г анну Григорiвну, оту, що приiжджала до нас минулого року з мiста? Так от, цього року в неi буде ялинка. Ганна Григорiвна запрошуе нас до себе…

Гой-га! В нестримному захватi ми застрибали по хатi, здiймаючи куряву, i мама вiдразу ж мусила нас охолодити:

– Але дивiться менi, не пустуйте! Ти чуеш, Толю? Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче трави.

Мама щось не дуже йняла менi вiри, бо додала:

– Дивися ж, як тiльки Сергiйко хоч раз поскаржиться менi, що ти його кривдиш, – не вiзьму на ялинку.

Це вже справа складнiша. Не бити Сергiйка я нiяк не мiг.

З тiеi простоi причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть, вiдколи й земля стоiть.

– Ти ж дивися тепер менi, не бiгай до мами, – застерiг я його. – Ти чув, що мама сказала: як тiльки поскаржишся, так i не поiдемо на ялинку до мiста…

Чи то Сергiйко добре затямив мою пересторогу, чи я менше штурхав його, тiльки ми витримали до Нового року, i ось уже сидимо в санях, закутанi ковдрою, притулившись одне до одного.

Сани скриплять i погойдуються, конi весело трюхикають, вiзник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаемо крiзь невелику щiлину у ковдрi в бiлий свiт, де спалахують холоднi iскринки, танцюють понад заснiженими полями. Нам затишно й весело, невiдоме мiсто й ялинка, що чекають на нас, заполонили всi нашi думки, i ми тiльки сопемо вiд повноти почуттiв.

Час вiд часу мама нахиляеться до нас веселим почервонiлим на морозi обличчям в опушенiй бiлою памороззю вовнянiй хустцi i турботливо питае:

– Не померзли, дiтки?

Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне сани додому.

Аж ось i мiсто. Пiд’iжджаемо до великого, пiд залiзним дахом будинку з високим ганком, вступаемо поперед мами спершу в коридор, а потiм у кiмнату i застигаемо, враженi, приголомшенi, зачарованi: прямо перед нами, гордовито пiдiймаючись до стелi, стоiть ялинка.

Вiдразу неможливо й роздивитися всi iграшки на нiй. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що iскриться срiблом i злотом, спалахуе червоними, зеленими, синiми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнюе нашi душi. Ми стоiмо, онiмiлi, нiчого не чуючи й не бачачи, крiм оцiеi ялинки, яка, немов казкова царiвна, прилетiла з-за глибоких морiв та високих гiр, з-за тридев’яти земель, прилетiла та й стала, чекаючи нас.

– Ну, знайомтеся ж, дiти! – наче з-за рожевого туману, долинае до мене мамин голос.

Обережно зiтхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я вiдриваю зачарованi очi од ялинки i бачу перед собою хлопця мого вiку в красивiй матросочцi з бiлим вiдкладним комiрцем.

– Оце Юрась, Г анни Григорiвни синок, – пояснюе нам мама. – А це, Юрасю, Толя i Сергiйко.

– Подайте один одному руки, – говорить Г анна Григорiвна, що стоiть поруч у розкiшнiй темно-вишневiй сукнi.

Та ми упираемося, наче бичиська, набусурмачено поглядаючи один на одного. Ноги моi немов приросли до пiдлоги, менi соромно й дуже незручно.

Дорослi ж тихенько пiдштовхують нас одне до одного, i врештi нашi руки стикаються.

– Ось i гаразд. Тепер ми з вашою мамою пiдемо в кiмнату, а ви залишайтесь бiля ялинки. Приймай своiх гостей, Юрасику!

І дорослi пiшли. Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, i уважно дивився на мене.

– Ви з села? – запитав вiн раптом.

– Атож звiдки! – не досить привiтно вiдповiв я. Менi вже здавалося, що вiн насмiхаеться з нас, селюкiв.

Ми знову замовкли.

– Це ваша ялинка? – запитав згодом Сергiйко. Вiн уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, i в очах його виграють всi отi святковi вогники, все срiбло i злото.

– Це – моя ялинка, – поправив Юрась. – Це мама i папа для мене зробили.

«Папа»? Я ледве не пирснув вiд смiху, що вiн називав тата папою, наче хлiб.

– Хочете, я вам ii покажу.

Ще б не хотiти! Ми аж горiли бажанням пiдiйти до неi ближче.

За якiсь пiвгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинковi багатi прикраси, вони так i просилися до моiх рук.

Особливо причарували мене великi срiблястi пряники, що звисали на нижнiх гiлках майже до самоi пiдлоги. Я просто-таки не мiг вiдiрвати очей, менi здавалося, що пряники тi мусять бути найсмачнiшими в свiтi ласощами. Та попросити у Юрка я не наважувався, тим бiльше що вiн ревниво погримував на нас, як тiльки ми пiдходили дуже близько до ялинки.

– Давайте у поiзда гратися, – запропонував згодом Юрко. – Я буду паровозом, а ви – вагонами.

Вiн став рачки, ми пристроiлися за ним, i поiзд рушив навколо ялинки. Юрко гудiв i пихтiв, наслiдуючи паровоз, ми голосно цокотiли i незчулися, як в’iхали пiд саму ялинку. Перед моiм носом загойдався срiблястий пряник, i я вже не мiг втриматися вiд спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зiрвала i пiднесла до рота.

– А-а-а! – помiтив те Юрко. – Ва-а-а! Вiддай пряник! Вiддай!

Видер у мене пряник, та побачивши, що вiн надкушений, ще дужче закричав, затупотiв ногами, затрiпотiв руками.

Вбiгли дорослi. Я стояв, похнюпивши голову. Юрко кричав як недорiзаний. Мама сварила мене, а Г анна Григорiвна разом з чоловiком намагалися заспокоiти свого синочка, тицяли йому до рук якiсь цяцьки та цукерки.

Коли Юрко втихомирився, його мати запропонувала нам знову погратися. Та менi вже було не до гри. Я раптом побачив своi та Сергiйковi благенькi штанцi, i черевики, почищенi сажею, i мамине простеньке плаття, порiвняв усе те з парадним одягом Юрася, з розкiшною сукнею його матерi, – менi стало так незатишно, як ще не було нiколи.

І ялинка, й кiмната, й господарi – все стало чужим та ворожим. Захотiлося раптом додому, де лише глиняна долiвка, та стiл, та ослiн, але все це свое, близьке i рiдне.




Яблунева ломака


Зустрiв я Миколу по дорозi на город. Вiддуваючи щоки, вiн пройшов мимо, наче й не помiтив мене.

– Ти куди, Миколо?

Микола замугикав, наче нiмий, тицьнув пальцем у вiддуту щоку, а потiм показав на город. Зацiкавлений, я пiшов за ним.

В кiнцi городу, в розпушенiй землi, стирчала суха вишнева палиця. Микола присiв бiля неi, нахилив голову i, розтуливши рота, полив водою.

– А то нащо?

– Щоб росла, – вiдповiв непоквапно Микола, витираючи долонею рота.

– Палиця?

– Еге ж, палиця.

– Та вона ж суха!

Я простягнув до неi руку, але Микола швидко вiдштовхнув мене:

– Не чiпай! Вона вже досi корiння пустила.

І знову присiв бiля палицi, дбайливо вминаючи землю. Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кiлок та ввiткнути його в сиру землю, то за якийсь час вiн пустить корiння, простягне до сонця тоненькi гiлочки. Але ж то вербовий кiлок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця.

– І вона ростиме? – все ще не вiрив я.

– Ростиме, – впевнено вiдповiв Микола. – Про це й у книзi написано.

– У книжцi?

– Еге, у Бiблii… Там отакенна, – розвiв руками Микола. – Тато ii щовечора вголос читають. Там i написано…

– Що ж там написано?

– Як один святий з рота суху гiлку поливав, а вона й розцвiла.

Моя зневiра похитнулася. Коли це написано в книжцi, та ще в такiй великiй, то, мабуть, таки правда. Але ж навiщо носити воду ротом? Хiба немае вiдра?

Перш нiж вiдповiсти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.

– Бо в ротi слина… У вiдрi немае.

– І ти давно поливаеш?

– З учорашнього дня. Вiдро води вже переносив.

Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в ротi вiдро води – це вам не жарт!

– А менi… можна?

– Тобi?

Вiн подивився на мене так, наче оце вперше бачив.

– Мабуть, можна… Тiльки ротом воду носити! – закричав вiн услiд, бо я вже щодуху бiг додому.

Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я понiс ii на город, ввiткнув у м’яку землю. А потiм побiг у сiни по воду.

«І зовсiм не важко, – подумав я, повертаючись з повним ротом води. – Так i сто вiдер переносити можна!»

Згодом я вже жалiв, що в мене такий малий рот.

«От якби такий, як у вола, – заздрiсно мрiяв я, плутаючи помiж картоплинням. – Щоб одразу пiввiдра набирати».

Пiд кiнець менi здавалося, що язик мiй розбух вiд тiеi води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога бiльше води, я часто ковтав ii, i в животi у мене хлюпало, як у бочцi.

«Досить», – вирiшив я, коли вiдро спорожнiло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гiллям, набубнявiе бруньками, обкидаеться рожевим цвiтом. Загудуть бджоли, появиться зав’язь, а там i яблука. Отакi, як добра головешка, червонобокi та смачнi…

Вранцi я побiг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як i вчора. Ще не вiрячи власним очам, провiв я по сухiй корi рукою, а потiм тихенько висмикнув iз землi. Корiння теж не було.

Сердитий, я побiг до Миколи.

– А ти хрестився? – спитав вiн.

– Нi.

– Ото ж бо й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!

– Чого ж ти вчора не сказав? – мало не плакав я з великоi досади.

– Бо й сам повинен знати! – вiдрiзав Микола. І я знову до вечора носив ротом воду.

«Тепер уже конче прийметься, – думав я, лягаючи спати. – Лоба хрестив, воду ротом носив – якого ж ще дiдька iй треба!»

Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч пiдпалюй, i вперто не хотiла пускати корiння.

І я знову побiг до Миколи.

Знайшов його пiд хатою. Тримаючи ножа, вiн майстрував нове пужално.

– Ти чого води не носиш?

– Бо менi вже не треба, – вiдповiв Микола, ховаючи очi.

– Як-то не треба?

– Бо в мене уже прийнялася.

– І корiння пустила?

– І корiння…

– І гiлляки е?

– І гiлляки…

– І зацвiла?

– Та зацвiла…

«Отже, я щось робив не так, коли мене спiткала невдача, – журився я, повертаючись додому. – Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».

Незчувся, як опинився на Миколиному городi. Дiйшов до гiллячки i остовпiв. Вона стояла така ж суха, як i позавчора. Я обережно потягнув ii до себе, i вона легко висмикнулася – внизу не було жодного корiнця.

Потiм я пiшов на свiй город. Висмикнув суху яблуневу ломаку i рушив бити Миколу.

Щоб знав, як обдурювати чесних людей!




Трохи iсторii


Уже в четвертому класi ми почали вивчати iсторiю. Про Киiвську Русь, про варягiв та грекiв, про оту всю сиву давнину, що зачаровуе, як найцiкавiша казка.

Готували уроки з iсторii втрьох, бо мали всього один пiдручник. Збиралися найчастiше у Соньки, розкривали книжку з малюнками i довго iх розглядали.

Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег зi своею дружиною. Так i було написано: «з дружиною», i ми, спантеличенi, довго шукали помiж вусатих, озброених мечами та списами дядькiв, що сидiли на конях, оту князеву дружину.

– Вона, видно, десь позаду, – врештi вирiшив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:

– І зовсiм не позаду! Вона вдома залишилась: князевi борщ варить.

Ми далi роздивлялись малюнок.

– А навiщо в них ото вiдра на головi?

– Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голiв iм не повiдрубували.

– Я собi теж такий меч зроблю.

– Де ж ти залiза вiзьмеш?

– А я з дерева.

Ванькова думка нам сподобалась, i кожен вирiшив про себе змайструвати меч.

– Ну, давайте вже вчитися! – з жалем одiрвався вiд малюнка Ванько.

Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотiлося, а сидiти просто так було нудно.

– Давайте гратися, – запропонувала Сонька. – У пiжмурки.

Я згадав пiч i одразу ж вiдмовився.

– Краще давайте у князiв гратися, – обiзвався Ванько. – Вiзьмемо мечi, сядемо на коней i будемо рубатися мечами.

Не довго думаючи, ми збiгали надвiр – висмикнути з тину по хворостинi на конi. Сонька i я озброiлись замiсть мечiв качалками, а Ванько доп’яв рогача замiсть списа. Ми вже були розiйшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:

– Стiйте, а шоломи!

І справдi, якi ми князi без шоломiв?

– У мене нехай картуз буде за шолом, – сказав врештi Ванько.

– І в мене.

В Соньки ж картуза не було. Вона вибiгла в сiни i згодом повернулася з полив’яним горнятком на головi. Я розсмiявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:

– Краще скинь. Ану ж хто вцiлить – мати тодi й ноги повисмикуе!

Сонька вiдразу ж погодилась. Вона знову пiшла до сiней i цього разу ввiйшла з новiсiньким чавунцем на головi:

– Цього вже нiхто не розiб’е!

Я заздрiсно подивився на чавунець. Вiн так i блищав на Соньчинiй головi, не те що нашi кашкети.

– Ти ж дивися по головах не бий, – попередив Ванько. – А то тобi тепер не страшно.

Ми знову роз’iхалися в кутки, повернули «коней» i з бойовими вигуками помчали одне на одного.

Що то був за бiй! Всi киiвськi князi попереверталися б у своiх домовинах вiд заздрощiв, коли б почули, як заторохтiли нашi мечi та списи, як заiржали конi, коли б побачили, яка курява пiднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожi лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто i що ми, i почали рубатись по-справжньому.

Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в’юном закрутився на мiсцi. Тодi чесний Ванько, перейшовши вiдразу на бiк потерпiлого, пiшов у наступ i пiдчепив князеву дружину рогачем пiд ребра. Та не лишилася в боргу i рубонула свого супротивника качалкою по головi.

Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потiм, пiднявши догори рогача, рушив на Соньку.

Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку i метнулася до дверей. Та вже було пiзно. Розгнiваний Ванько нагнав ii на порозi i з усього маху вперiщив рогачем по чавунцевi.

По хатi пiшов дзвiн, як у кузнi. Сонька йойкнула i очманiло закрутилася на мiсцi. Бiгти далi вона не могла: чавунець налiз iй аж на плечi. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а менi раптом здалося, що вона ось-ось вiдiрве його разом з головою. З переляку я забув навiть про власне плече i пiдбiг до Соньки:

– Болить?

– Чавунець не скину-у! – заголосила Сонька, шарпаючи щосили посудину.

Я вiдразу ж узявся iй помагати. Кинувши рогача, пiдiйшов i Ванько.

Вже удвох смикали ми той чавунець, не жалiючи Соньчиноi шиi.

Втомившись, ми опустили руки i безпорадно подивилися один на одного. Нам стало страшно. А що, як не вдасться звiльнити Соньку вiд клятоi посудини i вона ввесь вiк змушена буде ходити з чавунцем на головi. Сонька ж голосила, як на похоронах. Але голос ii долiтав до нас глухо, наче з невеликоi дiжки.

– Ой, я нiчого не ба-ач-у! – побивалася вона. – Ой, що менi вiд мамки бу-уде-е!

– Треба чимсь змастити, – здогадався нарештi Ванько. Ми знайшли пляшку олii, поставили Соньку рачки, нахилили iй голову донизу i почали лити прямо з пляшки, намагаючись змастити чавунець. Мотаючи головою, Сонька пирхала й вiдкашлювалася, та ми не зважали на те.

– Хватить, – сказав Ванько, коли пляшка спорожнiла наполовину.

Але не помогла й олiя, хоч возили ми Соньку в чотири руки мало не по всiй хатi.

Зморенi, ми сiли бiля Соньки й зажурилися. Так i застала нас Соньчина мати – посеред хати на долiвцi.

– О Господи! – сплеснула вона руками, побачивши, яку шапку надiла ii дочка. – О святий Миколаю-угоднику! Та що ж це ви, гаспидськi душi, тут сочинили?!

Ми мовчали, бо й так було все зрозумiло. Тiтка Одарка теж нiчого не вдiяла, хоч мало не скрутила в’язи своiй дочцi.

– Боже мiй, Боже! – бiдкалася вона. – Та я ж його щойно з базару принесла, аж три карбованцi заплатила! То для того, щоб ви в нього своi дурнi голови пхали, щоб вони вам попухли!

Та як iй не жалко було чавуна, а довелося-таки вести Соньку до коваля, щоб розпиляв посудину.

Штовхаючи невидющу дочку в спину, тiтка Одарка гнала ii поперед себе до кузнi. Ми йшли назирцi, хоч тiтка й кричала до нас, щоб ми щезли з ii очей, не доводили до грiха. Та нам жаль було Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не вiдпиляв iй разом з чавуном i голову. Дибаючи поруч зi мною, Ванько всю дорогу бубонiв:

– Краще б вона оте горнятко надiла. Горнятко хоч розбилося б.

I вiдразу ж, щоб заглушити, мабуть, совiсть, пiдiймав кашкет, обережно торкався рукою голови:

– Ось помацай, яку вона гуляку тiею качалкою набила!




З чужих зубiв


Нiколи у нас вже не було кращого пса, нiж Котько.

Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, i вiн як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своiми блискучими очима-намистинками, так i приворожив нашi душi!

На свою бiду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хотiло ночувати в будцi, а все просилось до хати, i нашi серця не витримували. Потай вiд мами впускали ми Котька, а щоб надiйнiше заховати, то брали у лiжко. І як же гнiвалася мама вранцi, коли дурний Котько брав та й вилазив з-пiд ковдри на маминi очi! Скiльки разiв збиралася вона вiднести цуценя назад, але ми голосили як недорiзанi, i мама не витримувала:

– Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тiльки. Але дивiться менi: знайду ще раз Котька у когось пiд ковдрою – тодi хоч кричiть, хоч плачте, все одно вiднесу!

Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на нiч, i клятви тiеi нам вистачало… до наступноi ночi.

Рiс Котько разом з нами, гасаючи лiсами та луками, бiгаючи купатись на рiчку, дiлячи нашi радощi й болi. І не було вiрнiшого друга, нiж Котько. Дiстанеться, було, котромусь iз нас на горiхи, заб’еться зi своею бiдою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахае, лапи на плечi покладе, в носа лизне – тiльки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гiрку долю – i полегшае на душi.

Так непомiтно i вирiс Котько. А що не знав вiн нi ланцюга, нi бiйки i рiс помiж нами, то не було, мабуть, в усьому свiтi пса добродушнiшого вiд нашого. До всiх родичався, хто не заходив до двору.

– І що то за собака, що й не гавкне нiколи! – ремствуе, було, мама. – Обберуть колись злодii – вiн i оком не моргне.

Та ми не дуже журилися з того, тим бiльше що й красти в нас не було чого. Не мали ми нi корови, нi овець, нi свиней. Був лише Котько та кiт на хазяйствi.

Одного разу прийшов я додому злий, як оса: учителька пообiцяла розповiсти мамi, що я бешкетував на уроках. Побився б iз Сергiйком, щоб хоч трохи вiдвести душу, але брата, як на грiх, не було, i я, кинувши на лавку книжки, вийшов у двiр.

Стояла тепла та сонячна погода – тим похмурiше було в мене на душi. Пожбурив грудкою в горобця, що цвiрiнчав у кущах, показав язика Соньцi, яка кликала мене до себе у двiр, i похмуро почвалав у соняшники, ладен заховатися вiд усього бiлого свiту.

Тут i надибав Котька. Вiн лежав на пухкiй землi i, мружачи вiд насолоди очi, гриз здоровенну кiстку. Кiстка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив ii з пащеки навiть тодi, коли вгледiв мене.

Я заздрiсно дивився на нього. Щасливий Котько! Нi тобi урокiв, нi вчительки, нi школи! Знай гасае собi по надвiр’i, без турбот i гризоти, i нiхто не вiзьме його за вуха, не потягне до хати, примовляючи:

– Ану розкажи, чому ти уроку не вивчив! Ану поясни, навiщо ти парту чорнилом облив! – наче так легко оте розказати та пояснити!

Ех, чому я не Котько!

А Котько, не звертаючи на мене жодноi уваги, все гриз кiстку, що аж трiщала пiд iклами.

Менi стало досадно. Тут людина гине, а вiн наче нiчого не бачить!

– Дай сюди кiстку!

Котько тихенько загарчав, не перестаючи, однак, помахувати хвостом.

– Чуеш, дай сюди!

Пес загарчав уже дужче, скосивши на мою руку почервонiлi очi.

– А, то ти так!

Я сердито вхопив кiстку за вiльний кiнець. Вона раптом здалася менi дуже потрiбною, прямо-таки необхiдною. Котько теж перехопив кiстку зубами, ближче до моеi руки, i люто гарчав, уже не вимахуючи хвостом. Вiн тягнув кiстку до себе, а я до себе, i обое були дуже сердитi й не хотiли поступитися один одному.

Врештi я втратив терпець i шарпонув щосили кiстку. Тодi Котько, люто гаркнувши, укусив мене за руку.

Я скрикнув i випустив кiстку. Котько теж вiдскочив i винувато завищав, наче просив мене пробачити йому. Кiстка, яка враз стала непотрiбною нам обом, валялася на землi, а з моеi добре-таки розпанаханоi долонi щедро лилася кров.

Возила мене мама аж у Полтаву – колоти вiд сказу. Хоч менi й було дуже боляче, але я не гнiвався на Котька. Я на все життя запам’ятав, що нiколи не слiд видирати кiстку з чужих зубiв.

Навiть коли це зуби твого найвiрнiшого Друга.




Новi ковзани


Радiсть, як i бiда, приходить саме тодi, коли найменше чекаеш на неi.

Ну хiба я мiг знати, що пiд час зимових канiкул мама збереться в гостi до сестри! Ми теж дуже хотiли iхати, але в тiтки якраз хворiли дiти на скарлатину, i мама побоялася брати нас iз собою:

– Ще заразитесь, що я тодi робитиму з вами?

І хоч ми й запевняли ii, що не заразимось, однак мама не повiрила нам i поiхала сама, залишивши нас на сторожиху.

Той тиждень, поки мама гостювала в тiтки, здався нам вiчнiстю. І як же зрадiли ми, коли одного ранку раптово вiдчинилися дверi i, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зрадiли ми мамi, а ще бiльше – великiй корзинi, в якiй таки мало щось бути для нас!

Ми ледве дочекалися, доки мама розв’яже хустку, скине пальто. Червона, приемно холодна з морозу, вона здавалася нам iншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим бiльше, що поруч iз нею стояла таемнича корзина.

Що ж у тiй корзинi?

Мама дiстае невелику рушницю з червоним прикладом.

– Це, Сергiйку, тобi. Ти не бешкетував тут без мене?

– Нi, – шепоче Сергiйко, щосили пригортаючи подарунок. Зараз вiдiрвати його вiд тiеi рушницi можна було б хiба що тiльки шматками.

Маминi руки знову в корзинi. Менi здаеться, що вона навмисне порпаеться так довго, зловживаючи моiм терпiнням.

– А це, Толю, тобi.

Щось гаряче блиснуло на сонцi, засяяло, немов дзеркало.

Ковзани! – так i тьохнуло у мене всерединi. Мама щось говорить, але я вже нiчого не чую, роздивляючись розкiшний подарунок. Справжнiсiнькi фабричнi ковзани, з гвинтами та «лапками», ковзани, що не потребують нi мотузок, анi соснових цурупалкiв, якими стягують отi мотузки.

І якi ж вони красивi! Блискучi, з високими, круто загнутими носками, – такi не бояться жодноi дороги, понесуть тебе хоч на край свiту!

– Це менi тiтка подарувала? – вдесяте запитую маму.

– Звичайно, тiтка.

– Яка вона хороша!

Не минуло й години, як я виiхав на нових ковзанах iз хати. Надворi стояла вiдлига, було по-весiнньому тепло, сонце свiтилося з кожного озерця, що розлилися по вулицi. Та мене нiщо не могло зупинити. Ковзани самi винесли з двору, i я поiхав, як ото кажуть, не питаючи дороги: калюжа то й калюжа, снiг то й снiг. Розiгнавшись, я нахилявся, милуючись, як ковзани ловко розсiкають воду, як залишаються позаду двi поздовжнi хвильки, трикутником розходячись одна вiд одноi.

Згодом за мною бiгала цiла валка дiтлахiв. Вони стрибали на своiх дерев’яних, не зводячи зачарованих очей з моiх ковзанiв. А Сонька хоч i крикнула вiдразу: «Пхi, моi кращi!», однак теж чомусь не одставала вiд мене.

– Дай, я проiдусь разок, – врештi не витримала вона.

– Твоi ж кращi!

– Але ж моi не залiзнi! – не розгубилася Сонька. – Дай, я тобi теж щось дам, коли ти попросиш.

Однак жодна сила не примусила б мене сьогоднi позбутися хоч на хвилину нових ковзанiв. Я невтомно кружляв, переiжджаючи з одного кiнця вулицi на другий, i вся ватага, сопучи, вимахуючи руками та штовхаючись, як пришита, сунула за мною.

Аж ось нам назустрiч, iз свого двору, вийшов директор школи. Це був суворий на вигляд, лiтнiй уже чоловiк. Його ми, учнi, поважали й боялися, здаеться, дужче боялися. І як же було тут пропустити нагоду похизуватися новими ковзанами перед самим директором школи!

– Розступiться! – вигукнув я, хоч i так нiхто не заступав менi дороги.

Розiгнавшись з усiеi сили, я помчав через широчезну калюжу – прямо на директора. «Добридень, Іване Степановичу!» – дзвiнко вигукнув би я, хвацько його обминаючи. «О, то в тебе новi ковзани! – здивувався б Іван Степанович. – Ану покажи, покажи…»

Так би воно й сталося, коли б не чорт, який завжди бiгав за моею спиною. Вiн i тут зробив свою пiдлу справу: на мiй шлях до Івана Степановича, встелений тiльки трояндами, взяв та й кинув каменюку.

Тiльки я випростався, щоб набрати хвацького вигляду, тiльки розкрив рота – вигукнути оте: «Добридень!», як ковзани наскочили на каменюку, i я, наче з гармати вистрiлений, гепнувся Івановi Степановичу просто пiд ноги. Директор, хоча й був людиною суворою та поважною, опинився, однак, у тiй калюжi швидше, нiж я встиг його привiтати…

Увечерi, похмурий та нещасний, вийшов я з сокирою на вулицю. Справи моi були не дуже веселi: мама заховала до скринi ковзани i сказала, що не вiддасть, поки я гарненько не перепрошу Івана Степановича.

Знайшовши оту каменюку, я вирубав ii з примерзлоi калюжi i довго гамселив по нiй обухом, зганяючи злiсть. Потiм заткнув сокиру за пасок i пiдняв каменюку. Вона була важка, але я таки допер ii до ставка i втопив, прокляту, в ополонцi.




Кiт на дорозi


Я i Ванько йдемо до школи.

Пiд ногами скрипить влежаний снiг, мороз хапае за носа, i Ванько щосили розмахуе довжелезними рукавами чумарки, пошитоi на вирiст, щоб хоч трохи зiгрiтися.

Щойно ми пройшли нашу вулицю i повернули на iншу, як попереду, так крокiв за двiстi, вийшов iз двору величезний чорний котище. Вiн трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи нi, а потiм обережно зiйшов iз стежки у снiг.

– А тпрусь, проклятий! – закричав щосили Ванько. Вiн замахав руками i кинувся навперейми котовi. Тодi кiт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.

– Все! – сказав Ванько, коли я пiдбiг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.

– Що – все?

– Не можна нам вулицею йти. Хiба не бачиш?

І ткнув пальцем у котячi слiди, що рiвненьким ланцюжком перетинали вулицю.

Я чув, що коли кiт перейде дорогу, то чекай якоiсь напастi. Але, признатися, не дуже вiрив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобi на очах перейде дорогу отакий котище, то де вже iнша справа. «Ще коли б вiн був хоч не чорний», – подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.

– Може, переступимо?

– Еге ж, переступимо! – мало не плачучи, заперечив Ванько. – Воно тебе як переступить!..

– Що ж його робити? Нам же в школу треба!

– Пiдожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе вiзьме, – пораяв Ванько.

Ми стали чекати. Мороз дедалi злiшав i вже починав забиратися в чоботи, а на вулицi, як на грiх, анi душi. Я боявся запiзнитися в школу i тому не витримав перший:

– Може, таки пiдемо?

– Еге ж, пiдемо! Воно тебе пiде!

Врештi Ванько, ляснувши себе по лобi, закричав:

– Тю, дурнi! Давай обiйдемо. Поза хатою, городами.

Повеселiшавши, ми перелiзли через тин i, грузнучи в глибокому снiгу, вийшли на город. Вийшли i зупинилися: за сараем, дивлячись на нас, сидiв отой капосний кiт.

– Таки накличе бiду, – прошепотiв Ванько, блiднучи на виду. – Давай потихеньку, може, обiйдемо.

Але кiт не чекав, щоб ми рушили далi. Не встигли ми й кроку ступити, як вiн, знову задерши хвоста, майнув донизу – через рiвчак, на город, одбiг i сiв, оглядаючись на нас.

Ми у вiдчаi подивилися один на одного. Тепер i я переконався, що кiт навмисне не дае нам дороги.

– Я знаю цього котяру, – бубонiв сердито Ванько. – Це баби Горпини кiт, такий же вреднющий, як i баба.

– Що ж його робити? – зажурився я.

– Давай ще раз обiйдемо, – похмуро вiдiзвався Ванько.

Робити було нiчого, i ми побрели по снiгу – навздогiн котовi. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спiтнiлi лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, пiти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли вiд городу до рiвчака, просто-таки забороняв нам поступатись котовi.

– Я свого кота, як прийду зi школи, то повiшу! – сказав згодом Ванько. Я з ним мовчки погодився.

Ми таки обiйшли чортового кота, хоч i були наче скупанi. На урок, цiлком зрозумiло, запiзнилися i, що найгiрше, нiяк не могли пояснити – чому.

Розгнiвана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, i ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.

– Бач, обiйшли, i то лиха набралися! – сказав потiм Ванько. – А що б то було, коли б ми прямо через отой слiд поперлися!




Одвiики


Ще нiколи, здаеться, не було такого щедрого лiта, як того року. Кукурудза стояла як лiс, у картоплi не можна було пройти, помiдори росли великi та ряснi, помiж густим огудинням дозрiвали смугастi кавуни та динi-дубiвки з зеленою потрiсканою корою. Гарбузи ж виросли такi, що iх важко було й поворушити.

Та найбiльше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезнi круглi решета, набитi тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима i ми будемо вечорами лускати смачне насiння. Я дуже любив соняшникове насiння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпiкае долонi, та ще до того й трохи посипане цукром. Жоднi ласощi не зрiвняються з таким насiнням!

Тож усе лiто, доки тi соняшники дозрiвали, я часто навiдувався на город, проганяючи нахабних горобцiв, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стрiляв iз рогатки, ганяв iх по всьому городу i навiть поставив опудало з вiхтем соломи замiсть голови та старим, подертим кашкетом.

Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижнi iдемо в гостi до тiтки, я в першу чергу запитав:

– А соняшники?

– Нiчого з ними не станеться, з твоiми соняшниками, – заспокоiла мене мама. – Я попросила Васютиху, вона iх позрiзае i виб’е.

Я заспокоiвся. Якщо тiтка Васютиха, тодi iнша справа. Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тiтка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну i ту ж пору, i вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою:

– Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, Боже, здоров’я! Та й золотi ж у нього ручки!

Я червонiв од задоволення i аж пихтiв, намагаючись показати перед оцiею симпатичною тiткою, на що я здатний. Тiтка Васютиха пiсля кожноi отакоi розмови здавалася менi все приемнiшою.

Тож, почувши, що тiтка Васютиха буде збирати насiння, я поiхав у гостi зi спокiйною душею.

Швидко минули два тижнi в гостях. Так швидко, що ми нi разу не встигли й побитись як слiд зi своiми двоюрiдними братами. І ось ми вдома.

В перший же день побiг я на город. Соняшники стояли з повтинаними головами, i менi стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насiння, я повеселiшав i подався до мами:

– Коли ми заберемо насiння вiд тiтки Васютихи?

– Забирай хоч сьогоднi, – вiдповiла мама. – Тiльки дивись, не бери багато за один раз, а то пiдiрвешся.

Забачивши мене, Васютиха зрадiла так, наче зустрiла рiдну дитину:

– То ви вже приiхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану покажися, який ти вирiс! От у матусi синочок, дай iй, Боже, здоров’я та щастя!

Я врештi вiдважився нагадати iй про насiння.

– Зiбрала, аякже, зiбрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони Боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: свое хай пропадае, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так i зробила. Ще й провiяла.

– То можна забирати?

– А чого ж не можна!

Вона повела мене в сiни, де стояло жлукто з насiнням, а поруч – великий мiшок.

– Оце ось, синку, i ваше насiннячко, – показала вона на мiшок. – Я його у мiшечок зсипала, щоб, борони Боже, яка курка не клюнула.

Я спробував пiдняти мiшок. Важкенький, але нести можна.

По дорозi зустрiв Ванька. Вiн допомiг менi донести насiння додому, а натомiсть я йому сказав:

– Приходь увечерi, будемо насiння смажити. Із цукром.

Ще не встигла мама, що повернулася зi школи, й порiг переступити, а я вже до неi:

– Смаж насiння!

Мама дiстала листа й почала набирати насiння. Взяла одну пригорщу, другу… Потiм понесла те насiння до свiтла. Вона довго роздивлялася його, тодi ще раз пiдiйшла до мiшка, заглянула в нього i гiрко розсмiялася.

– От, сину, якi люди на свiтi! – наче дорослому, сказала вона менi. – Не насiння – одвiйки вiддала нам Васютиха. Зi свого i нашого насiння.

Все ще не вiрячи, я кинувся до мiшка. Всi насiнини були плескатi i порожнi. Так ось чому так легко було його нести!

Сльози так i бризнули з моiх очей. Я вибiг з хати i наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.

– Давай iй вiкна повибиваемо! – запропонував вiдразу ж Ванько.

Та я не погодився. Що вiкна! Вiкна вона вставить, а насiння ж у неi залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвiйки. У-у, як ненавидiв я в ту хвилину тiтку Васютиху!

І я таки придумав, чим iй вiддячити.

Пiдстерiгши, коли вона пiшла з двору, ми з Ваньком вiдчинили сiнешнi дверi i пiдiйшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене – цеберка з водою. Швидко висипали попiл у жлукто, прямо на насiння, залили зверху водою, ще й перемiшали кописткою.

Хай тепер лускае!




Моргун


Якимсь побитом дiстав я книжечку Нечуя-Левицького i прямо-таки проковтнув чудовi отi оповiдання. Все сподобалося менi: i баба Палажка, i баба Параска, i веселi парубки та дiвчата, якi щовечора сходились на вечорницi, спiвали пiсень та переморгувалися.

Гм, переморгувалися… Вiдклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навiщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цiкаво й потрiбно, коли в книжцi пишеться.

Не довго думаючи, дiстав я зi столу невелике люстеречко i спробував моргнути. Спершу одним оком, потiм – другим, а тодi вже й обома.

Не минуло й години, як я мiг викликати на герць всiх отих парубкiв та дiвчат.

Я моргав, пiдморгував, переморгувався, i хоч пiд кiнець у мене таки добре заболiли повiки, однак я був дуже задоволений собою.

Вiдставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою здибав Соньчину сестру – Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потiм запитала:

– Ти очi пiском засипав?

– Тю, дурна! – щиро образився я. – То ж я моргаю!

– Моргаеш?

Ганнуся, видно, нiчого не зрозумiла, бо засунула до рота пальця. Я махнув на неi рукою i побрiв собi далi. «Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!..»

Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану на подвiр’i, а вона в сiнях, точнiсiнько так, як у тiй пiснi:

Дiвка в сiнях стояла, На козака моргала…

Однак менi не щастило: не встиг я пройти кiлька крокiв, як з нашого двору виглянула мама.

– Толю, а йди-но сюди!

– Чого? – неохоче повернувся я.

– На тобi грошi, збiгай до крамницi по сiль. Тiльки швиденько: одна нога там, друга – тут.

У крамницю саме привезли цукор, i набилося повно жiнок. Я пристроiвся у хвостi i став терпляче чекати на свою чергу.

«А все ж, як воно на тих вечорницях? – роздумував я. – Певно, дуже цiкаво. І для чого ото треба моргати?.. Ану, чи я не розучився?..»

Я моргнув у спину тiтцi, що стояла передо мною, раз, моргнув удруге. Нi, не розучився.

Тiтчина спина раптом зникла, натомiсть вирiс прилавок, а за прилавком – тiтка Настя, висока, дебела молодиця, жiнка крамаря.

– Що тобi треба, малий?

Отут i сталося несподiване. Замiсть вiдповiсти я заморгав iй прямо в обличчя. Все в менi похололо, а тiтка Настя закам’янiла, витрiщивши на мене очi.

Червоний як рак, я не знав, куди подiтись вiд сорому, а клятуще око взяло та й ще раз пiдморгнуло.

Тут тiтка Настя охнула, вхопилася обома руками за живiт i, задихаючись вiд смiху, повалилася на прилавок. Я кулею вилетiв з крамницi.

– А чого ти такий червоний? – поцiкавилась мама. – Принiс сiль?

– Немае солi, – збрехав я, боячись, що мама знову пошле мене до крамницi.

Мама почала лаяти нi в чому не повинного крамаря, а я при згадцi про випадок у крамницi ладний був повиймати собi очi.

Та на цьому не скiнчилися моi муки.

Другого дня, пiсля урокiв, мене наздогнав однолiток Василь, тiтчин Настин син.

– Ти нащо до моеi мамки моргав? – запитав вiн люто.

– Я не моргав.

– Брешеш, моргав!

– Сам ти брешеш!

Слово по слову, i ми взялися за чуби. Згодом Василь, витираючи соплi i сльози, побiг додому, а я сумовито побрiв слiдом.

А вранцi, щойно вчителька зайшла до класу, Василь пiдняв руку:

– Варваро Петрiвно, а учительчин Толька до моеi мамки моргав!

Довго ж не мiг навiть чути про Нечуя-Левицького, хай йому легенько на тiм свiтi гикнеться!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anatol-y-d-marov/na-koni-y-pid-konem-blakitna-ditina/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения